Пошук по сайту


Запам’ятайте - Наш довідник Композитні утворення в українській мові Класифікація помилок Відомі мовознавці (рубрика...

Наш довідник Композитні утворення в українській мові Класифікація помилок Відомі мовознавці (рубрика „Життя видатних людей”)

Сторінка4/5
1   2   3   4   5



Запам’ятайте:
Неправильно Правильно________


Внедряти у виробництво впроваджувати у виробництво

Виписка з протоколу витяг з протоколу

Вільна вакансія вакансія, вільне місце

Винахідлива капітан винахідливий капітан

Вірний шлях правильний шлях

Діюче законодавство чинне законодавство

Дякую Вас дякую Вам

Директорка директор

Життєвий до­слід життєвий до­свід

Заключати угоду укладати угоду

Займати посаду обіймати посаду

Знаття по математиці знання з математики

Згідно наказу згідно з наказом

Завідувач кафедрою завідувач кафедри

Завідуючий кафедри завідуючий кафедрою

Кепкувати над ним кепкувати з нього

Книжний магазин книжковий магазин, книгарня

Листóпад листопáд

Прийняти участь взятии, братии участь

Перший дебют дебют

Передовий авангард авангард, передова частина...

Різні варіанти варіанти, різновиди

Роботящий працьовитий

Рухома сила рушійна сила

Слідуючий наступний

Старша викладачка старший викладач

Співпадають дані збігаються дані

Тимчасовий заступник замісник

Учбовий навчальний

Характерний йому властивий йому

Ходити по лісам ходити по лісах

Якнаймога якомога

Що стосується граматичних помилок, то зауважимо, що дуже багато похибок вини­кає при відмінюванні числівників. І стає прикро, коли диктори найвідоміших і на­йшанованіших каналів телебачення (СТБ, 1+1) припускаються помилок, говорячи, наприклад, пятидесяти (замість п’ятдесяти). За нормами української літературної мови відмінюються всі розряди числівників. Поширеними помилками є вживання ненормативних форм числівників, неповне відмінювання складених і складних числівників.

Тому, думаємо, буде зовсім не зайвим нагадати правила відмінювання числівників:

  • Кількісні числівники мають паралельні форми (для істот): шести (шістьох);

  • Сорок дев’яносто, сто мають закінчення - а в усіх відмінках, окрім Називного та Знахідного. Наприклад:

Н. сто дев’яносто один

Р. ста дев’яноста одного

Д. ста дев’яноста одному

Зн. Як у Н.

Ор. ста дев’яноста одним

М. на ста дев’яноста одному (однім)

  • 50 – 80 – відмінюється тільки друга частина. Наприклад:

Н. вісімдесят сім

Р. вісімдесяти (вісімдесятьох) семи (сімох)

Д. вісімдесяти (вісімдесятьом) семи (сімом)

Зн. як у Н.в. або в Р.в.

Ор. вісімдесятьма (вісімдесятьома) сьома (сімома)

М. на вісімдесяти (вісімдесятьох) семи (сімох)

  • 200 – 900 – відмінюються обидві частини. Наприклад:

Н. сімсот двадцять шість

Р. семисот (сімохсот) двадцяти (двадцятьох) шести (шістьох)

Д. семистам (сімомстам) двадцяти (двадцятьом) шести (шістьом)

Зн. Як у Н.в або в Р.в.

Ор. сьомастами (сімомастами) двадцятьма (двадцятьома) шістьма (шістьома)

М. (на, при) семистах (сімохстах) двадцяти ( двадцятьох) шести (шістьох)



  • Відмінювання порядкових числівників:

Відмінюються порядкові числівники як прикметники твердої групи (числів­ник третій відмінюється як прикметник м’якої групи). У складених порядко­вих числівниках відмінюється тільки останнє слово: п’ять тисяч дев’ятсот ві­сімдесят третього.


  • Збірні числівники двоє, обоє, троє в непрямих відмінках мають форми від два, оба (давня форма), три: двох, двом…, обох, обом…, трьох, трьом…

Збірний числівник обидва (обидві) в непрямих відмінках мають форми: обох, обома, на обох.
Збірні числівники п’ятеро… одинадцятеро… в непрямих відмінках мають фо­рми відповідних кількісних числівників: чотирьох, п’ятьом…


  • Неозначено-кількісні числівники відмінюються як числівник п’ять: кіль­канадцяти (кільканадцятьох)…




  • Відмінювання дробових числівників: відмінюються вони як звичайні чис­лівники. Наприклад, двом третім, трьома п’ятими:

Н. п’ять шостих

Р. п’яти шостих

Д. п’яти шостим

Зн. як у Н.

Ор. п’ятьма шостими

М. (на) п’яти шостих

Числівники півтора, півтораста, півтори не відмінюються.
Пам’ятайте: між кількісними і збірними числівниками існує синонімія: двоє хлопців – два хлопці, два відра – двоє відер. При виборі граматичного синоніма вра­ховуються особливості двох розрядів числівників. Так, збірні числівники виража­ють кількість предметів як сукупність, як одне ціле: троє синів. І вживаються на позначення невеликої кількості. Вони не можуть бути компонентами складених чи­слівників, отже, такі словосполучення, як сто п’ятеро учнів, сорок двоє студентів, є порушенням норми. Збірні числівники широко використовуються в розмовному стилі, художньому, а науковому й офіційно-діловому не є властиві. Кількісні ж числівники позначають роздільну кількість, а також уживаються як назви числа і цифри: сто зошитів, сорок метрів, дев’ять ділиться на три, нуль. Кількісні числівники не мають обмежень у вираженні кількісних понять. Кількісні числівники належать до стилістично-нейт­ральних одиниць і використовуються у будь-якому стилі.

При творенні складних слів (іменників і прикметників) необхідно правильно обирати форму кількісних числівників. Основними правилами є такі:

  • числівник один у складних словах має форму одно-: однокласник, одноліток;

  • у двох формах виступають у складних іменниках і прикметниках числівник два, три, чотири. Елементи дво-, три,- чотири- приєднуються до кореня, який починається на приголосний: двобортний, двовуглекислий, двопроцентний, трибарвний, чотирикілометровий. Форми двох-, трьох-, чотирьох- виступають в окремих словах, другий компонент яких, як правило, починається на голосний: двохатомний, трьохелементний, чотирьохетапний. Але: двохсотліття, двохмільйонний тощо; двоокий, двоокис, двоутробний, двоопуклий.

Підготувала Піпенко А.А.,

викладач української мови
Рубрика „Життя видатних людей”
Відомі мовознавці
Олександр Потебня - мовознавець, літературознавець, фольклорист.

Народився 22 вересня 1835 року в селі Гаврилівці на Сумщині. Він закінчив гімназію у польському місті Радомі та історико-філологічний факультет Харківського університету.

Після захисту маґістерської дисертації 1860 року Потебня продовжив навчання у Берліні, а 1874 року захистив докторську дисертацію. Професор Харківського університету і лідер харківської школи мовознавства, Потебня був також редактором та видавцем творів письменників Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка і Манжури. Він перекладав «Одиссею» українською мовою, а серед найвідоміших його наукових праць був коментар до «Слова о полку Ігоревім».
Потебня розглядав мову як засіб упорядкування людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу. Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і постійно відновлюється літературою. На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації можливістю мислення та самого життя (цитата): «Не лише найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування народу, є єдність мови». Відтак, вважав Потебня, усвідомлення людиною своєї національної приналежності ґрунтується на своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції, яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації суспільства та деґрадації особистості. Історичний розвиток народів за нормальних обставин, наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а взаємне пристосування націй. «Цивілізація, – писав він, – не лише сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому зміцненню». О.О. Потебня – мовознавець, літературознавець, фольклорист. У Харківському університеті працював професором кафедри російської мови й словесності (1859-60–1891), кафедри слов’янознавства (1871). 1877 р. – дійсний член товариства шанувальників російської словесності при імператорському Московському університеті. З 1877 до 1890 рр. був головою Харківського історико-філологічного товариства. Сам О.О. Потебня постійно виступав на засіданнях товариства з доповідями, присвяченими найрізноманітнішим проблемам мови, літератури, народної поезії, етнографії. Чимало зробив О.О. Потебня і в царині українознавчих студій. Так, велику увагу приділяв він вивченню української мови, оригінального українського фольклору, про що свідчать такі його праці, як: “Заметки о малорусском наречии” (1870), “Малорусская народная песня по списку XVI ст. Текст и примечания” (1877), “Объяснение малорусских и сродных песен” (перший том – “Веснянки”, 1883; другий том – “Ко
лядки”, 1887). Редагував зібрання творів Г. Квітки-Основ’яненка у чотирьох томах (1887–1890), поетичну збірку І. Манжури “Степові думи та співи”; одержав золоту медаль за оцінку праці П. Житецького “Очерк звуковой истории малороссийского наречия”, а в 1879 р. – золоту медаль за оцінку збірки “Народні пісні Галицької та Угорської Русі” Я. Головацького.

Жив і працював геній… Вклонімося йому!


Драгоманов Михайло Петрович - публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч.

Народився 30 вересня 1841 р. в м.Гадячі на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Батько був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Як і дядько Яків, колишній декабрист, учив він хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю. Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дисциплінами, а надто - минулим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю. 1859 р. допитливий юнак вступає на історико – філологічний факультет Київського університету. Випускник університету, він не пориває з педагогічною діяльністю – працює в 2-й Київській гімназії. Просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Київської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких верств, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт – Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный элемент в народном образовании», «О педагогическом значении малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики русифікації школи й обстоює навчання рідною, українською мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відігравали значну роль у розвитку освіти.

У своїй першій грунтовній праці з історії України «Малороссия в ее словесности» Драгоманов показав себе як неординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. З 1864 р. він стає приват-доцентом, а з 1870 – доцентом Київського університету. 1875 р. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. Наступного року він за дорученням «Громади» виї-жджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську друкарню, а також займається політичною працею.

Але найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність. Протягом 1878-1881 років виходять п’ять номерів журналу «Громада», який став для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії.

Видання «Громади» й статті Драгоманова у «Вольном слове» привернули увагу всієї Європи. Останній період життя Драгоманова повязаний з Болгарією.

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Дружина вченого і син Світозар брали активну участь в українському русі. Його справу продовжила племінниця - Леся Українка - видатна українська поетеса і політична діячка. Вже наступного року після смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.

Плідна й багатогранна діяльність М. Драгоманова залишається взірцем служіння (в його ж таки розумінні) українській нації.

М. Драгоманов належить до грона тих, хто став сіллю землі української.

Інформацію підготував студент

групи АМ-21 Зал Максим


У даній рубриці йтиметься про Василя Барку, українського письменника і по­лум’яного патріота України. Матеріал стане у пригоді як студентам, так і

викладачам української літератури.

Василь Барка

(Василь Костянтинович Очерет)

1908-2003 рр.
«Чистий, просвітлений, зі своїм духовним патроном Григо­рієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, Василь Барка повсякчас збагачується досвідом світу, який його спіймав і не зумів удержати. Тому поет піднявся на вищий щабель духовного самовираження».

М. Жулинський


Життєвий і творчий шлях
Василь Барка народився 16 липня 1908 року в селі Солониці Лубенського повіту на Полтав­щині в незаможній родині. Після закінчення семирічки вчився на педа­гогічних курсах, з 1927 року вчителював у рідно­му селі Володимира Сосюри — Третя Рота (пізніше Нижнє). Після незаконного арешту виїздить на Ку­бань, успішно закінчує Краснодарський педа­гогічний інститут, далі навчається в аспірантурі.

Прагне освоїти літературознавчі науки. Починає писати вірші, які згодом опубліковують. За пора­дою Павла Тичини готує до видання збірку поезій.

На початку 30-х років у Харкові видає дві збірки поезій: «Шляхи» та «Цехи».

Аспірантуру закінчує в Москві при столично­му педагогічному інституті. Навчаючись у Мос­кві, працює за сумісництвом у музеї. У роки війни йде добровільно на фронт. Після поранення переховується, пізніше від'їз­дить до Німеччини. Тут починається другий період творчості. Виходять збірки поезій «Апостоли» (1946) та «Білий світ» (1947).

Згодом від'їздить до Америки, де не полишає літературної діяльності. З'являються поетичні книги «Псалом голубиного поля» (1958), «Лірник» (Вибране, 1968). Несподівано починає писати прозу. У 1953 році виходить друком роман «Рай» (згодом під іншої назвою — «Душа едемітів» (1958)).

Протягом 1958—1961 рр. працює над романом «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ».

1965 року — побачила світ збірка есе «Вершник неба». Василь Барка — талановитий критик, перекладач, декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку.

1981 року написано монументальний роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих».

В. Барка одержав премію фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів.

1988 року створив поему «Судний степ» до тисячоліття прийняття християнства в Україні.

АВТОБІОГРАФІЯ (із збереженням авторського стилю)

16 липня 1908 — село Солониця: дата і місце народження.

Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, вала­ми — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість солі; можливо, так було з вікопомної давнини.

Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубни), розміщеного над річкою на горах, так що здалеку видно було позолочені бані церков. В степу, від великого шляху Лубни — Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв: стрілянина часом тяглася до ранку. То перші враження неспокійного побуту.


На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помінявся з ним наділами: відступив йому вибудувану садибу з великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст від міста і там знов почав будівництво.

Нова оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір'ях; світилось пробочне озеро. А по другу сторону — степ з козачими могилами якимись давнішніми; з кам'яними статуями на верхах.

У хуторі була трикласна початкова школа — я відвідував її. Перші мистецькі враження: мандрівний диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому аркуші покрівлі ікону «Моління про чашу»: Христос біля скелі. Образ займав усе покуття хати. Батька взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився покалічений (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет). Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого наділу. Переїхали у місто. Жили в сараї на дворищі купця другої гільдії.

Батько потім узяв на виплату хатку на узліссі, за містом. Нас у родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно. В роки громадянської війни, при постійних змінах влади, «бурса» діяла.

Режим з крайніми формальностями був суворий. Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині, початкової математики) — традиційні, з перевагою муштри. Школярі надолужували своє — відчайдушним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій справжньої побожності.

Переформувалася бурса на трудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач математики давав читати класичні українські книжки. Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас безбожництва.

Батько працював спершу як тесляр в артілі; потім став брати на обробіток і догляд запущені сади — за третину врожаю. Раз ми доглядали сад вдови; і коли я стеріг сад, вона дала мені дві книги: «Гайдамаки» Шевченка та «Божественну комедію» Данте. «Гайдамаки» прочитались чітко, з цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася незрозуміла.

Батька мобілізували і поставили інструктором в майстернях, що виробляли спорядження дня коней (постачалася сідлами та уздечками армія Будьонного).

Одного разу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого почалися ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку, але молодий лікар Котляревський врятував його. Коло двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я помандрував найматися на працю по селах і приносив «натуральний» заробіток. То гіркий час, але воднораз — добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи в приятелів.

В останню зиму наймів почав ходити в школу до міста — за вісім верст. Вставати доводилося рано. Повернувся до міста; скінчив «трудову школу». Вступив на учительські курси, що перетворилися на педа­гогічний технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Він пізніше став фахівцем – автором першого в СРСР підручника фотограмметрії, виданого картографічною управою Совнаркому в Москві.

Середульший брат став інженером: був начальником устаткування ливарного цеху, що його ж будував, — в Дніпродзержинську, на великому заводі.

Найстарший брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер. Середульший, Іван, здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика.

А мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарінський стиль — з ідеалом ліберального соціалізму, скажімо, як в реформах Дубчека.

Було в мене тоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII століття Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому так полемісти з Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до нашої старовинної класики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов Достоєвський. З рідного письменства були кумирами, звичайно, крім Шевченка, Іван Франко: особливо його проза, після нього - Коцюбинський, Стефаник.

Закінчивши педагогічним технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики в неповній середній школі. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти «Тошківка»: між високими крейдяними горами на березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти, або в білу куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі випадки в підземеллі, пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи. Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже милі.

Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво, через конфлікти з місцевими партійними керівниками. Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею. Там скінчив філологічний факультет, зрікшись попереднього фаху, для якого не годився.

Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам'ять, передусім - вірші Тичини.

А тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і, — на моє радісне здивуння! — він надрукував їх в «Червоному шляху», найбільшому періодичному журналі в УССР. (Тичина редагував відділ поезії).

1930 року вийшла моя перша збірка поезій «Шляхи». Рання авторська надія була ґвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти клясово-ворожих вилазок у поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила
неправдиві закиди. Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для вираження якоїсь яскравої сутності з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я цього не робив, я тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинува­чення було, що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу. Додалося також обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».

Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість хвалити те, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців.

На Кубані тоді була «українізація». Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді «страшну таємницю»: мрію про з'єднання Кубані та України.

Обидва гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при «проклятому царизмі».

Про це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але сила «культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси українців.

Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан. Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний: відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою.

Так скінчились мої можливості писати українською мовою.

Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і ліквідували її на Кубані. Деякий час я мав додаткову роботу в художньому музеї: як науковий робітник. Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів. В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив до експозиції естамп Дюрера, копію Іванова «Явление Христа народу». Формула обвинувачення була така: контрреволюційне оформлення музею. Тільки коли в Кремлі змінилися настрої, прийшов і мій порятунок.

Через чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті (Північний Кавказ, де і вчився попереду), я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз в день миру з Фінляндією. Потім, з літа того року, була хвороба (легені і серце); навесні одужав. Почалась війна — я з багатьма іншими попав до т.з. «народного ополченія»; міг звільнитися через нездоров'я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми відбували військовий вишкіл і справляли протиповітряну службу на покрівлях високих будинків (на випадок, коли падатимуть запальні бомби).

Потім забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в запілля німців. Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової частини.

В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели їм назустріч, щоб перейняти біля річки. На жаль, через непідготованість (у багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати; і через невдалий маневр командування) все за

кінчилось м'ясорубкою. Після удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала. Увечері розбудили люди, що жили в хатці. Вони днями ховалися в «щілинах» (траншеях).

Переодягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані.

Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти.

Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об'яви: всі, хто зостався живі при німцях після побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». В той час сформувався мій цілковитий розрив з режимом.

Коли зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімна­ти — в будинку недалеко від вокзалу. Там були добрі знайомі. Одужавши, працював при свічній фабриці, в лабораторії. Коли звільнили, бо старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, став працювати коректором, одночасно справляв мову в українській частині газети «Кубань», що тоді почала виходити.

Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад.

Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій Україні - коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона з трьох з половиною чи чотирьох.

Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала, хто зостається.

Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили, що це на тиждень-другий, скоро повернемось. Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю у відкриті зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам.

Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі електромотори). Дістались на «чушку», заміновану по боках смугу широчи­ною понад десять метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую!
Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер. З людей, що переходили попереду, багато згинуло. Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній доріжці на морі до пристані на вістрі «чушки». Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці.

Далі зупинка була в Білій церкві, Києві - і, зрештою, прибули в Берлін.

Там потрібен був коректор до друкарні українського видав­ництва, і його адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не звільнили урядовці, але дозволили не носити нашивки «ОСТ».

Жив я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки в приміщенні. Після лютості фронтових просторів і жорстокості німецького врядування на Сході надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основному чемні й уважні, феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна я знайшов мою омріяну Європу. Німці в переважаючій масі своїй були засмучені всією воєнною авантюрою нацистів.

Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували наших «остівців», женучи їх на роботу, і били в кров. Вже не казати про карцери з їх людоїдськими ладами. Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщення видавництва. Переїхали на околицю міста. В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші. Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше, передусім релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша. Я й тепер бережу її. Писав я також есе: частину їх включив тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно надрукована). Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими. Потім - безліч таборів.

Я з днів своєї юності був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші. Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною, і я вирішив їхати до Америки, надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився.

Писав багато, коли осів на місці. Декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров'я
мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних судин). Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної мови. Переклад був прийнятий до друку в літніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і вийшов потім окремою книжкою. Перед тим переклав «Апокаліпсис» для українського видання Біблії (в Римі). Закінчив строфічний віршований роман «Свідок» (чотири томи). Інші твори, видані або підготовані до друку: «Кавказ» (судьба імперії), драматична поема, чотири томи; «Океан», лірика, три томи; «Судний степ», епічна поема, один том — присвячення до тисячної річниці хрещення України-Руси; «Царство», псалмічні сонети, один том; «Лірник», вибрані вірші і поеми, два томи, друге видання; «Душі едемітів», роман; «Спокутник і ключі землі», роман з українського побуту в Америці; «Земля садівничих», антологія есе про мистецтво і літературу, два томи; «Господар міста», п'єса («Мертвий кут» української номенклатури).

Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часом звільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неї розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх незлагодах.
Роман «Жовтий князь»

Роман «Жовтий князь» — перший великий твір про геноцид проти ук­раїнського народу у XX ст. Матеріали до твору Василь Барка збирав протягом 25 років: свідчення, спогади тих, кому довелося пережи­ти голодомор, офіційні документи. «Автор у своєму творі не суддя, але, як колись визначив Чехов, сві­док для суду: розповідати, що сталося в житті», — таким бачить В. Барка своє завдання.

У романі відтворено всю глибину й історичну значимість національної трагедії. Письменник, на думку до­слідників, утілив її у придатній для цього формі експресіоністського роману.

Для пересічного читача роман «Жовтий князь» складний для сприйняття. Специфічна мозаїчність епізодів розмиває основну сюжетну лінію, роздроблює саму фабулу. Це досить удалий, як уважають критики, метод показу глобальності, масштабності події, яка охопила не одну сім’ю, не одне село, а всю підрадянську Україну.

Автор з великою повагою ставиться до простих селян. Українських хліборобів він називає по батькові, як було за часів козаччини. Негативні ж персонажі мають лише прізвища, які нагадують собачі клички.

Особливої уваги заслуговує образ Мирона Даниловича Катранника. Це сільський філософ, тонка, добра, шляхетна особистість. Через його світосприйняття автор зумів добре передати вдачу щирого українця, йо­го розуміння святості роду, добрих сусідських стосунків. Катранник уміє аналізувати й асоціювати, може гідно оцінити й мужність ворога. Ви­падково ставши свідком самогубства секретаря райкому, Мирон визнає: «По-своєму чесний був».

У пошуках єдиного рятунку для своєї сім'ї – харчів - Катранник їде до Воронежа. Чужа земля, чужі зако­ни, спостереження в дорозі, відчай по­роджують люту ненависть до влади. Селянин відчуває свою перевагу над можновладцями, усвідомлює, що буде знищений, бо небезпечний своєю чистотою для комуністів: «Та­ки обступлять мене темрявці... Мене задушать, бо знаю причину». Для українського селянства церк­ва, її святині завжди були значущи­ми. Через церковну

чашу терпить му­ки й Катранник. Отроходін спокушає вмирущого від голоду селянина мішком пшениці, але хлібороб не здається, порядність таки перемагає, він вистояв. Гідною Катранника була його дру­жина, Дарія Олександрівна. Для неї понад усе — честь роду. Втрата свек­рухи, потім старшого з трьох дітей, потім чоловіка й, нарешті, дочки — тяжкі випробування. Дарія Олек­сандрівна рятувала

всіх до останньої хвилини. У такої матері діти вчилися мужності. Навіть приймаючи найстрашніші муки, діти не огрубіли, не очерствіли душею. У дітях з родини Катранників письменник показує душу українців: хлопчики — кмітливі, дотепні, здатні на милосердя й на ненависть, дівчинка — ніжна, добра, вразлива здатна на самопожертву. З усієї сім'ї Катранників залишається тільки Андрій. Живим і працелюбним лишається він, вірить у зверхність божої правди.

Назва твору символічна. Цей символ, на думку критиків, має кілька втілень.

Жовтий князь — це український голокост, голодомор, який перетворив квітучі веселі села з дівочими співами й зимовими святами на страшну гнітючу пустку. Жовтий князь — це тоталітарна система, яка сіє тільки смерть. Жовтий князь — утілення КОСМІЧНОГО зла, що пішло у наступ.


Підготувала студентка групи Б-11

Косован Яна



***
Сонце за обрій сідає низенько.

Спати лягає зоря.

Думкою лину до тебе, рідненька!

Вчителько люба моя...

Лагідна, чуйна,

Дбайлива й розумна, що

Жити навчала в добрі.

Кращої в світі за тебе немає.

Низько вклоняюсь тобі.
***
Кружляють сніжинки у легкім танку.

А я диригентську відкрию теку.

А там, замість нот, - чарівні слова:

„Кохання з людиною творить дива”.

Будь-яка нота, октава і терція

Слухать повинні мелодію серця,

Трепетну, ніжну, грайливу, задумливу,

Бурхливу, натхненну,

Без жодного сумніву!

Хай вона кожну годину і мить

В серці моєму бентежно бринить!!!
***
Зимовим пензлем малюю я казку,

Холодну, діамантову, сріблясту.

Сумні пісні співає вітер,

Гойдаючи замерзлі віти.

Заснуло все,

Бо ж до весни далеко!

І вкрилось снігом гніздо лелеки,

Стоїть горобина в червоному намисті,

Неначе пританцьовує на місці.

Чекала зранку на гостину снігурів –

Їх Дід Мороз до себе запросив

Порадитись про новорічні подарунки

Й на вікнах кришталеві візерунки...

Картина вийшла зовсім не сумна.

Разом зі мною Новий рік чека вона...


Студентка групи Ф-21 Рашевська Лілія

1   2   3   4   5

Схожі:

Є особистості, які персоніфікують собою динаміку розвитку суспільства...
У долі таких людей переломилися й радісні, І важкі періоди життя суспільства. Що йдуть роки не віддаляють їхні імена, а, навпаки,...

Виховна година в 8-а класі
Авжеж, ні! Невід’ємною частиною нашого життя має стати дотримання правил безпеки. Це допоможе захистити ваше здоров’я І життя, здоров’я...

Затверджено
Порядок роз’яснення пропозицій конкурсних торгів та виправлення арифметичних помилок

1. вступ до соціології
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв’язку....

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

1. лексичне значення слова
Усі слова, що вживаються в мові, становлять словни­ковий склад мови, або її лексику (від грецького lexis — слово)

2. Оцінка радіаційної обстановки
Захист населення це створення необхідних умов для збереження здоров'я І життя людей у нс мирного та воєнного часів. Головна мета...

Книга ілюстрована 182 авторськими малюнками
Всесвіт Загадка життя! Як із мертвої матерії виникло життя? Чому ті самі атоми, з'єднавшись в іншому порядку й кількості, створюють...

Конспект лекцій Частина перша Чернівці
Змі в Інтернеті, а також вивчення та аналіз спадщини видатних журналістів І публіцистів

Історія розвитку фармакології
Відомості про дію І використання лікарських речовин та отрут були відомі щее первісним людям



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка