Пошук по сайту


Національний книжковий проект 2010

Національний книжковий проект 2010

Сторінка1/54
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   54
http://vk.com/public_ua_book

Януш Леон ВИШНЕВСЬКИИ
БІКІНІ
Київ

Національний книжковий проект 2010

ББК 84(4Пол) В55

З польської переклали Василь Саган та Юрій Попсуєнко

Обкладинка Натали Задорожної

Вишневський, Януш Леон.

В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер. з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464 с.

ІБВМ 978-966-339-928-7

Новий роман Я. Л. Вишневського «Бікіні» — це історія кохання німкені й американця, яка розгор-тається в кінці Другої світової війни. Героїня рома¬ну, Анна, красива, чудово володіє англійською і мріє про кар’єру фотографа. Чи могла вона уявити, що її кращими роботами стануть фотознімки знищеного рідного міста, і вона потрапить спершу до Нью-Йор¬ка, що вирує життям, а потім на розкішний атол Бікіні...

ББК 84(4Пол)

© Copyright by Janusz L. Wisniewski, 2009 © Copyright by Swiat Ksiqzki, 2009 © TOB «Видавництво Астрель», 2009 © Ю. Г. Попсуєнко, переклад, 2010 © В. Ф. Саган, переклад, 2010 © Н. В. Задорожна, обкладинка, 2010

ISBN 978-966-339-928-7      ©      ЗАТ «нкп», 2010

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Моїм батькам 
Дрезден, Німеччина, світанок, середа,
14 лютого 1945 року
Її розбудила тиша. Не розплющуючи очей, вона пово¬лі просунула руку під светр. Серце билося. Вона закусила губи. Дужче. Ще дужче. Коли ж відчула солоний смак крові, розплющила очі. Жива...

—       Розкажеш мені казку? За це я принесу тобі води. А може, сигарету. Розкажеш?

Вона повернула голову в той бік, звідки долинав го¬лос. Двоє округлих очей уважно вдивлялися в неї. Вона усміхнулася.

—       Може бути та сама, що й учора, — наполягав він.

Не кажучи ні слова, вона підняла руку й почала ніжно

гладити розкуйовджену чуприну хлопця.

—       Казок не розповідають уранці, — прошепотіла во¬на, — казки розповідають увечері.

Хлопець нахилився над нею й поцілував у чоло. Пасма його світлого волосся впали на її лице, потрапляючи в очі й прилипаючи до крові на вустах.

—       Знаю, але сьогодні ввечері я мушу молитися. Та й через ті літаки нічого не чути. Ліпше розкажи мені тепер. Поки ми ще не вмерли...

Вона раптом відчула надокучливе поколювання під ключицею. Лише Маркус міг сказати щось таке, ну, так... та як же, з біса, як?! Так, наче між іншим. Зовсім просто. На видиху, значно тихіше, ніж головну думку, майже по¬шепки, сподіваючись, що, може, цього ніхто й не почує. «Поки ми ще не вмерли». Так, наче він говорив про газе¬ту, не про вчорашню, а про ту, ще тижневої давності! Са¬ме тому вона вслухалася в Маркуса до останнього звуку. Навчилася цього торік, коли вони з Хайді й Гіннерком крали черешні в саду Цейсів...

Доктор Альберт фон Цейс мав скляне око, яке він за-туляв овальною шкіряною пов’язкою, що зав’язувалася ззаду на лисині, куці криві ноги й величезне черево. Маркус вважав його найбридкішим і єдиним «піратом без шиї», про якого він тільки чув. Відколи Маркус себе пам’ятав, Цейс завжди ходив у парадному чорному есе-сівському мундирі, коричневій сорочці, чорній краватці і червоній пов’язці зі свастикою на лівій руці. Навіть тоді, коли виходив лише в сад або прогулювався зі своєю вів-чаркою. Дивлячись на Цейса, можна було подумати, що Гітлер святкує свій день народження щодня.

Огорожа, що оточувала обійстя Цейсів, безпосе-редньо межувала з подвір’ям кам’яниці, де вона мешка-ла. На вулиці Грюнерштрасе, 18, у центрі Дрездена. Ні-хто до кінця так і не знав, яким чином у забудованій сер¬цевині міста на головній вулиці з двобічним рухом могла постати вілла з величезним садом. Батьки, коли їх про це питалося, стишували голос, розводили рукам або, жартуючи, радили спитати про це в самого Цейса. Якось червневого пополудня тоді ще семилітній Маркус піді¬йшов до живоплоту й гукнув писклявим голосом Цейсо¬ві, який саме обтинав трояндові кущі:

—       Чому у пана такий великий будинок, а ми через це маємо таке маленьке подвір’я?

У дворі запала мертва тиша. Цейс побагровів, кинув зі злістю ножиці на траву, поправив на оці пов’язку, за-стебнув ґудзики на мундирі й наблизився до Маркуса, вигинаючи своїм величезним черевом пліт.

—       Як тебе звати, щеня? Прізвище! — процідив він крізь зуби.

Маленький Маркус, притиснений до плоту під самим черевом Цейса, виструнчився, задер голову догори й щосили гукнув:

—       Мене звати Маркус Ландграф, я німець і мешкаю в Дрездені на третьому поверсі!

Вона пригадує, що всі — на подвір’ї того сонячного пополудня було повно дітей і дорослих — вибухнули гуч-ним сміхом. Цейс наче оскаженів. Він затиснув руки на колючому дроті огорожі, його лице налилося кров’ю, видно було, як дрижать його щелепи, губи запінилися. За мить він відвернувся й, не сказавши ні слова, нерво-вим кроком рушив до будинку. По дорозі спіткнувся об металевий кошик, що стояв під черешнею, і впав. У дво-рі знову пролунав сміх. І вона, переповнена ненавистю, сміялася найголосніше.

Днів зо два по тому Хайді, п’ятнадцятилітня сестра Маркуса, Гіннерк, його старший сімнадцятилітній брат, і вона зустрілися пізнього вечора в льоху. Гілки розлогої черешні в саду Цейсів вгиналися під тягарем стиглих ягід. Не раз, ставши рядочком під огорожею, діти, по-розтулявши роти, мовчки стежили, як лакей і водночас садівник Цейсів, приставивши драбину, зриває черешні. Діти з надією чекали, доки нарешті лакей злізе з драби-ни. Він ніколи до них не підходив. Тоді Маркус прицілю-вався й кидав у нього камінцем. Іноді навіть влучав, та лакей не реагував і на це. Вона не пам’ятає, щоб він ко-ли-небудь вимовив до них бодай слово.

Пригадує, що востаннє вона їла черешні на день на-родження бабусі, влітку 1943 року. Бабуся, зачинивши двері, що вели до їхньої кухні, всипала кільканадцять ягід до щербатого глиняного кухля, обгорнула його сі¬рим папером і обв’язала чорною гумкою. Для Лукаса...

— Віднесеш йому? — попросила бабуся. — Оце за¬раз. І не забудь перед тим загасити світло в передпокої.

Віднесла.

Завжди, коли вона спускалася до криївки під підлогою в передпокої, згадувала про першу зустріч із Лукасом. Переляканий чорнявий кучерявий хлопчик з великими, чорними, як вугілля, очима, сидів, скулившись, у найвід- даленішому кутку криївки й то по-німецькому, то на ідиш казав «дякую». Він з’явився у них одного дня...

Дідусь Лукаса — доктор медицини Мирослав Якоб Ротенберг — був практикуючим лікарем. Упродовж бага¬тьох років він приймав хворих у передмісті Дрездена.

Бабуся Марта віддавна вважала, що лікарі нікому не по¬трібні. Це трохи дивувало: адже її власний чоловік був са¬ме лікарем. Вона зазвичай любила говорити, що «таєм¬ниця медицини полягає лише в тому, аби чимось відво- лікти пацієнта, а природа сама собі зарадить». Так вона вважала доти, доки її півторарічний синочок не занеду¬жав на якусь таємничу хворобу. Спершу, незабаром піс¬ля народження хлопчика, помер, заразившись від па¬цієнта туберкульозом, її чоловік. Тепер помирав син. Жо¬ден з німецьких лікарів не міг йому допомогти. Зовсім випадково, завдяки пораді знайомої польської єврейки, яка теж приїхала до Дрездена з Ополє, бабуся звернула¬ся до Ротенберга. Той одразу розпізнав у недужого ме¬нінгіт, призначив антибіотики. Бабуся Марта казала, що на світі не може бути більшої вдячності, ніж та, яку вона відчула, коли її син прокинувся після кількаденної спляч¬ки й усміхнувся до неї.

Коли одного дня в її будинку з’явився Лукас зі своїми батьками й вони наприкінці розмови наважилися спитати, чи може хлопець «за цих обставин та в цій ситуації зоста¬тися тут на деякий час», бабуся Марта покликала до своєї кімнати невістку й онуку.

— Мамо, як ти можеш про це взагалі питати, — відпо¬віла невістка й узяла Лукаса на руки.

Відтоді Лукас почав мешкати з ними. Під підлогою...

Того вечора вони збиралися «допомогти» садівникові Цейсів. Ну, насправді навіть не йому, а черешневому де¬реву Цейсів. Вона й сама не знає, як сталося, що раптом до льоху, в піжамі й калошах, з маленьким металевим ві¬дерцем у руці, ввійшов Маркус. Нічого не вдієш, довело¬ся взяти його з собою. Над садовою хвірткою не було ко¬лючого дроту...

Вона об’їдалася в темноті черешнями просто з дере-ва. У плетений вербовий кошик встигла вкинути лише кілька ягід. Нараз в одному з вікон на другому поверсі вілли Цейсів запалилося світло. За мить почулося зна-йоме гавкання випущеної на балкон вівчарки. Наполоха¬ні діти кинулися навтьоки. Вона була вже майже біля огорожі, коли почула за собою тріск зламаної гілки і го¬лос Маркуса. Вона скочила до дерева.

—       Маркусе, що сталося? — пошепки спитала вона.

—       Усе гаразд, просто підсковзнувся. Давно я не їв та¬ких смачних черешень. А ті, що на вершечку, найбільші. Я нарвав повне відерце. Шкода, що я не взяв татову сум¬ку. А ти? Багато назбирала? — спитав він.

—       Маркусе, до біса, що трапилось?! — роздратовано перепитала вона.

—       Ти витягнеш мені того цвяха з руки? — спокійно прошепотів він.

—       Якого цвяха, Маркусе? — не зрозуміла вона.

—       Та оцього, — тихо відповів він, підносячи вгору пра¬ву руку.

Бурий заіржавілий цвях, що виліз із мокрої дошки, на-скрізь пробив руку Маркуса й вийшов на другий бік.

—       О Боже, ти тільки не плач...

—       Витягнеш? — спокійно повторив він, випльовуючи кісточку черешні.

Вона міцно стиснула його зап’ястя своєю лівою ру¬кою, а правою схопила дошку й смикнула на себе. За мить вони були вже біля огорожі.

Через два тижні після того Ганс-Юрген Ландграф, та-то Хайді, Маркуса й Гіннерка, що працював у бюро без-пеки на головному вокзалі Дрездена, непоказний, рахі-тичний, хворобливий чоловік, що повсякчас кашляв так, ніби от-от мав померти, за спеціальним наказом був пе-реведений «на більш відповідальну посаду». На Східний фронт...

—       Ти тільки не плач, — сказав хлопець, витираючи пальцем сльози, що набігли їй на очі, — нині всі тут пла¬чуть. Навіть Цейс. А Хайді взагалі цілу ніч то завивала, то нявкала, як кішка Резнерів у березні. Я через неї не міг спати.

—       Та що ти, Маркусе! Ми ж домовилися про це ще в саду Цейсів. Ти забув? Я не плачу. Це просто солома з твого волосся. Вона потрапила мені в очі. Я справді не плачу, — сказала вона, стараючись, щоб голос звучав ба¬дьоро.

Хлопець піднявся з колін, енергійно обтріпав штани, заправлені в повстяні гамаші, витягнув із кишені чорної шкіряної куртки вовняну шапку й натягнув її на голову. Він стояв перед нею, широко розставивши ноги, й нама¬гався своїми короткими рученятами дотягнутися до ки¬шень аж надто завеликої, як на нього, куртки. Кишені були на рівні його колін.

—       Ну, ти подумай, а я тим часом принесу тобі води.

Вона дивилася, як він поволі віддалявся, обминаючи

людей, що спали на підлозі. За мить він зник у галереї, що вела до брами південного нефу костьолу.

Підвівшись і стоячи навколішках, вона огледілася. Крізь велику вирву на покрівлі, яка утворилася після дру¬гого нічного нальоту, проглядало сіре захмарене небо, тьмяно освітлюючи кільканадцятиметровий овал довкола вівтаря. Усе інше огортала темрява, що поступово перехо¬дила в морок. Наче на картинах Дюрера, які вона бачила ще перед війною під час шкільної екскурсії в Берлінсько¬му музеї! І так, як у ненависної батькові Лені Ріфеншталь, котру — але лише як фотографа — вона поціновувала устократ вище, ніж Дюрера! Ріфеншталь зуміла затримати мить. Дюрер лише відображав її і, додаючи забагато від себе, перестарався, доводячи майже до шаржу. У Ріфен¬шталь кольори плавно переходили з одного в інший. Усе було в досконало накладених один на одного відтінках сі¬рого. Магічне сіре безмежжя. Сіре без меж. Вона дивила¬ся на це, мов зачарована. Таке світло побачиш не часто. Може, лише єдиний раз на ціле життя, «поки ми ще жи¬ві...» Вона піднялася з колін і похапцем відкрила валізку. Обережно дістала пакуночок, загорнений у товсту хутря¬ну камізельку, й витягла з нього фотоапарат.

Учора мама — під час першої тривоги — веліла їй узя¬ти лише «конче потрібні речі». Найперше вона ретельно обгорнула фотоапарат і поклала його на товсту подушку зі светрів. Спочатку вважала, що це й усі «конче потрібні речі», які в неї є. А потім, коли мама вже була в передпо¬кої й щораз гучніше квапила її, побігла була до дверей, але передумала. Вернулася до своєї кімнати й схопила перев’язану пачку листів від Гіннерка, світлину бабусі, обручку, яку вона зняла з її пальця, всі підручники з анг¬лійської, одну улюблену сукню, три комплекти змінної білизни, атлас світу у шкіряній оправі — нагороду за най¬кращі успіхи в навчанні, щоденник, що його вона вела упродовж семи років і ховала під матрацом, великий, як футбольний м’яч, збиток вати, яку потай підкрадала в матері. Якраз тепер вона мала «свої дні». Вона мала їх регулярно, щомісяця, уже понад шість років, але мама цього не помітила. Або тільки вдавала, що не помітила.

Мати не хотіла, аби її дочка наприкінці війни подорос-лішала, одже дівчину могли зґвалтувати. А ще й послати на фронт її сина. А їй доведеться чекати на листи від ньо¬го. І нарешті отримати жовтавий, запечатаний зо всіх бо¬ків конверт, тремтячими руками витягти з нього сірий аркуш паперу з якимось довжелезним номером у заго-ловку, довідатися, що це «особисто від фюрера» — хоча й без підпису — й прочитати, що той нескінченний номер «поліг смертю героя». Її мати ненавиділа фюрера. По- справжньому, тобто особисто. Ця ненависть до Гітлера була різновидом пристрасті, яку мати самовіддано пле-кала в собі і яка допомагала їй давати раду зі своїм без-силлям, незаслуженою самотністю й жаданням помсти. За те чекання на листи від чоловіка, за його відморожені під Сталінградом ноги, за непозбутний смуток віршів, які він складав для неї, за грубо вишкрябані лезом цензора переклади тих віршів на англійську, і нарешті за те, що во¬ни з чоловіком соромилися бути німцями. Та найперше за той жовтавий конверт, який вона отримала на сходах із рук збентеженого, вбраного у вицвілий мундир молодо¬го поштаря, що відводив очі. У середу, спекотного попо¬лудня, 12 травня 1943 року. І ще ненавиділа за те, що кожної ночі їй сниться той нескінченний номер, який во¬на вивчила напам’ять, і за те, що в її чоловіка немає мо¬гили, до якої вона могла б доторкнутися, біля якої впала б на коліна й розпачливо розридалася...

Отож, коли їй здавалося, що більшої, щирішої нена-висті не може бути, вона зненавиділа ще дужче. За свою матір, яка в щербатий кухоль насипала черешень для єврейського хлопчика, що переховувався під підлогою передпокою...

Мати не тільки з нестямною* шаленою пристрастю ненавиділа, а й ставилася з презирством до Адольфа Г. До цього «недолугого, низькорослого, потворного, не-доумкуватого, божевільного ще з моменту зачаття кізя-ка, що викликає огиду, робить під себе зі страху, до цьо-го закомплексованого імпотента з Австрії, котрий, був¬ши злочинцем, не мав права отримати німецьку візу»... Анна пам’ятає, що коли вперше почула це з уст матері, їй було ще не більше десяти літ. Ще до війни. Батько то¬ді зірвався зі стільця й хутко зачинив вікно, а вона спита¬ла, хто такий імпотент, що таке «зачаття» і що таке «віза». Мати лише усміхнулася на це, посадила її на коліна й, заплітаючи їй тремтячими руками коси, прошепотіла їй на вухо щось іще незрозуміліше. Пам’ятає, як батько з подивом глянув на матір.

—       Крисю, погодься, ми ж бо не знаємо, чи Гітлер ім¬потент, а якщо навіть і так, то він заслуговує співчуття. Для кожного чоловіка це дуже болісна річ. Та й тоді, коли він приїхав у Німеччину, він ще не був злочинцем. І ав¬стрійцям не потрібна віза, щоби в’їхати в Німеччину, — тихо сказав він, — це вже давно залагоджено постано-вою від...

—       Я знаю. Звичайно, знаю! І на підставі якої ідіотської постанови теж знаю, — вона торкнулася пальцями його вуст, наче хотіла заспокоїти. — Боже, а я ж знала, що ти це скажеш мені. Обожнюю тебе. І за це теж, — прошепо¬тіла вона.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   54

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
У95 Жесть (sho(r)t stories) / Сашко Ушкалов; передм. А. Дністрового; худож. М. Рудська. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного...

Нака з
Білоцерківської райдержадміністрації „Про проведення І та ІІ етапів Всеукраїнських олімпіад з базових дисциплін в 2010 – 2011 н р...

Перелік видів промислової діяльності, що за квед-2010 належать до...
Добування бурого вугілля (не включає виробництво буровугільних паливних брикетів (19. 2))

Створення рейтингу абітурієнтів
Створюємо новий проект Lab3 та замінюємо файли з попереднього проекту, як було показано раніше

Дипломний проект тема: “Облік та аналіз банківських кредитів” База...
Виконала: студентка VI курсу заочного факультету, спеціальність 06. 08. 07, група І никифорова Н. М

Дипломний проект тема: “Облік та аналіз банківських кредитів”
Бухгалтерський облік операцій по видачі І погашенню кредитів. Кредитна документація

Закон України «Про освіту»
Міністерство освіти І науки України розміщує доопрацьований робочою групою, з урахуванням отриманих зауважень І пропозицій, проект...

Владою
У російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так І за

К. М. Задорожний. Х. Основа, 2010. 110 с табл. (Б-ка журн. "Хімія";...
Методи підвищення ефективності навчання на уроках хімії [Текст] : [навч метод посіб.] / уклад. К. М. Задорожний. – Х. Основа, 2010....

Всеукраїнський студентський архів
Автор презентує проект створення учнівської прибузької республіки „Майбуття Поділля”. Учнівське самоврядування виступає реальним...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка