Пошук по сайту


Передмова письменник, що з нами поруч

Передмова письменник, що з нами поруч

Сторінка1/39
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Annotation


Дане 12-томне видання містить переважну більшість творів Джека Лондона. Частково тут використано переклади 20—30-х pp., зокрема з незавершеного тридцятитомного видання творів Лондона (1927–1932 pp.; вийшло 26 томів). Ряд творів в українському перекладі публікується вперше. В останньому томі буде вміщено бібліографію українських видань Лондона. Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок. До першого тому ввійшли оповідання із збірок: «Син вовка» (Бостон, 1900; друкується повністю), «Бог його батьків» (Чікаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902; друкується повністю), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904) та «Кругловидий» (Нью-Йорк, 1906). Твори у дванадцяти томах, том 1ПередмоваОПОВІДАННЯСИН ВОВКАБОГ ЙОГО БАТЬКІВДІТИ МОРОЗУВІРА В ЛЮДИНУКРУГЛОВИДИЙ

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657

Твори у дванадцяти томах, том 1




Передмова
ПИСЬМЕННИК, ЩО З НАМИ ПОРУЧ






Письменники, що йдуть поруч нас ціле наше життя. І на кожному етапі свого життєвого шляху ми знаходимо щось нове, доти незнане в їхніх творах, у їхніх героях, що їх ми ще з дитинства звикли вважати за своїх сучасників і постійних супутників. До таких от письменників належить і великий митець Америки Джек Лондон. Ще на шкільній лаві ми вперше розгортаємо книжку північних оповідань, і небачені досі обрії, неокраї снігові простори розступаються перед нами. Пробиваючись крізь бурю й сніг, скоряючи пустелю Білої Тиші, гордо простує людина до обраної мети. Йде інколи самотня, але частіше — дбайливо підтримуючи знесиленого товариша. І ось уже закони дружби, товариської вірності набувають для нас високого поетичного сенсу. Минає кілька років, і ми, подорослішавши, починаємо дивитись на Лондона по-іншому. Перед нами вже не тільки співець романтичного подвигу, а й соціальний мислитель, митець, що глибоко зазирнув у сувору дійсність буржуазного світу. І ми ще глибше усвідомлюємо потворність того ладу, що розпинає людину й людяність на хресті жадоби. А далі надходить час, коли перед нами на весь свій зріст постає Лондон-революціонер, Лондон-борець, що зумів розгледіти під оманливою шатою буржуазної демократії лиховісну примару Залізної п’яти і ще більше — її конечну минущість. Газети Окленда — містечка, де минули дитинство Лондона та юність, — називали майбутнього автора «Залізної п’яти» хлопчаком-соціалістом. Це прізвисько, що збереглося за ним надовго, навдивовижу точно характеризує раннього Лондона. Соціалізм не був для нього захмарним ідеалом, відірваним від конкретності історичного розвитку. Ні, вийшовши з гущі робітничого класу, Джек Лондон ще за юнацьких літ став безбоязним пропагандистом тих правдиво гуманістичних ідеалів, що стверджує пролетаріат у горнилі класової боротьби. «В натурі Джека Лондона, — писав письменників сучасник і друг Джордж Бемфорд, — поєднувалися дві на перший погляд протилежні риси: щира людяність, невичерпна любов до людини і водночас самовіддане служіння кривавому богові революції… Якось, захотівши з’ясувати причини цієї суперечності, я звернувся до самого Джека. Він замислився. А потім, звільна вимовляючи слова, певно ще міркуючи, сказав: «Суперечність? Нема ніякої суперечності! (І всміхнувся). Для мене вони невіддільні одне від одного: людина — це революція, революція— це людина!..» Слова ці ясно висвітлюють природу гуманізму славетного американського письменника. Ціле своє життя мріючи лиш про те, щоб «глянути правді в обличчя», Джек Лондон глибоко вірив, що істинно героїчне розкривається тільки в дії, спрямованій на боротьбу з соціальним злом, з усім тим, що принижує, плямує людину. Саме тому й найвищий ступінь людського діяння — подвиг, осяяний мрією про революційне перетворення дійсності, —став для нього, принаймні в найдозріліших його творах, синонімом людяності. Ось чому людинолюбство Лондона — це не бездіяльне співчуття до соціальних низів, таке типове для його сучасників — ліберальних письменників кінця сторіччя, — а активне ствердження гуманістичних вартостей. Дитинство та юність Джека Лондона, що народився 1876 року, збіглися в часі з тяжкою і тривалою економічною кризою в Америці. Над Штатами піднеслася грізна примара безробіття. Дістали пазури скрути й до родини майбутнього письменника. У тринадцять літ Джек Лондон закінчив початкову школу, однак про дальше навчання поки що годі було думати. Його вітчим (Джек був названим сином бідного іммігранта Джона Йітона Лондона) попав під поїзд, був важко скалічений, і хлопець став, по суті, єдиним годувальником сім’ї. Йому ледве пощастило знайти роботу на консервному заводі, де він мусив за мізерну платню вистоювати біля машини з ранку й до пізнього вечора, і вдавалося, «цим тортурам ніколи кінця не буде». Та кінець настав. Не витримавши божевільного відчуття «прикутості» до машини, через багато років так тонко змальованого в оповіданні «Відступник», Джек Лондон утік із надсильної роботи. Купив човна, позичивши гроші в тітоньки Дженні, своєї колишньої годівниці, і став «устричним піратом». У товаристві юних, але вже зіпсованих життям зухвальців він чинив спустошливі наскоки на устричні мілини в бухті Сан-Франціско. Та Лондон мав чудесний дар лишатися чистим і на людському «дні». Зберіг він свою чистоту й тоді, коли міська влада, начувшися немало про відвагу та кмітливість Лондона і його товаришів, умовила їх облишити небезпечний промисел і вступити до рибальського патруля. Відтак Лондонові доводилося часто стикатися з місцевими властями, з різними політиканами. Спізнавши їхню продажність та моральну розбещеність, Джек Лондон вирішив будь-що вирватись із завороженого кола. В січні 1893 року він найнявся за матроса на шхуну «Софі Сатерленд», що вирушала полювати на котиків у Берінгове море. Коли по сімох місяцях тяжкої плавби шхуна повернулася до своєї пристані, в Америці після короткого періоду відносного добробуту знову настав економічний спад: затихли заводи, поросли бур’яном необроблені лани, країна налічувала три мільйони безробітних, і число те невпинно зростало. Віддавши матері майже весь заробок, Джек Лондон, попоневірявшися чимало, знайшов собі місце на джутовій фабриці. Знову потяглися похмурі дні, «наповнені, болем, потом і кров’ю». Здавалося, ніщо вже не здужав повернути радість життя «білому рабові», одному з мільйонів, що їх жер молох капіталізму. Отак сама логіка життя наближувала Джека Лондона до запеклих класових боїв, що їхньою головною прикметою була дедалі активніша участь у них організованого пролетаріату. Це явище для Америки середини 80-х років мало глибоке соціальне та ідейне коріння. «Фронтьєр», той рухомий кордон, що посувався на захід у міру освоєння нових земель, визначав аж до останніх десятиліть XIX сторіччя і шляхи розвитку економіки США, і специфіку духовного та політичного життя в країні: капіталістичні суперечності, розвиваючись ніби не вглиб, а вшир, не виявлялися так видимо на поверхні, як у Європі. А внаслідок того суспільна свідомість Америки формувалася до часу під знаком ілюзій, так, ніби «благословенна земля» Нового світу не знала антагоністичних суперечностей. Міф про неможливість класової боротьби в Америці своєю чергою породжував хибну віру у «винятковість», «гармонійність» американського способу життя. Сама історія розвіяла той міф. «Останній буржуазний рай на землі,— писав тоді Енгельс, — швидко перетворюється на чистилище, і від перетворення на пекло, подібне до Європи, його зможе втримати тільки бурхливий темп розвитку щойно опіреного американського пролетаріату». Однак ці глибинні процеси знаходили своє відбиття лиш у творах тих небагатьох письменників, що поєднали своє життя й творчість із народними сподіваннями. А стандартна література, все те читво, що затоплювало книжковий ринок Америки, було наскрізь просякнуте прагматистською «філософією успіху», банальною дрібнобуржуазною догмою «рівних можливостей для всіх». Ті бліді, анемічні твори малювали перед читачем пасторальні образки ідилічного життя у вигаданому світі «загального гаразду», «удачі», «щасливого випадку». В тому містифікованому світі не існувало класових суперечностей, не було багатих і бідних, гнобителів і гноблених, панувала одна лиш міщанська чеснота, що муром активного невідання відгородила себе від соціального зла… І все ж діапазон нереалістичної, прикрашальницької літератури невблаганно вужчав: знедолені, виголоднілі, зігнані зі своєї землі люди не могли вже вірити в пасторальну ідилію, що обіцяли їм романи в кучеряво розмальованих обкладинках. Тепер вони вимагали від літератури правди, самої лише правди. Вже перша літературна спроба Лондонова — нарис «Тайфун біля японських берегів», надрукований у газеті «Сан-Франціско Кол» 12 листопада 1893 року, звернений саме до цього читача. Критики, що помітили цей «свіжий», у «ритмі моря» написаний твір, обіцювали авторові «блискуче майбуття». Та скільки часу ще минуло, поки це провіщення справдилося! Оповідання, що їх написав Лондон після першого літературного успіху, редакції газет і журналів уперто відхиляли. Ще багато місяців мав Лондон бути в ярмі пекельної невільничої праці, що змінилася врешті безробіттям. Та Лондона тим часом найменше непокоїли його літературні «невдачі». Адже якраз тоді, коли на обріях Америки видимо запалала революційна заграва, він уперше відчув себе солдатом багатомільйонної армії робітничого класу. Хоч як лютувала поліція, несила їй було втихомирити бурю, що здіймалася в країні: мужньо чинячи опір штрейкбрехерам та федеральному військові, страйкували героїчні металурги Гомстеда, оголосили страйк залізничники, облишили роботу робітники вагонобудівних заводів, а до Вашінгтона стікалися з усіх кінців країни тисячні колони безробітних із надією, що конгрес, зачувши про їхні злигодні, заопікується ними та знайде для них роботу. До одної з таких голодних «армій» безробітних, що йшла під проводом колишнього складача з друкарні, а тепер «генерала» Чарлза Келлі, і пристав 6 квітня 1894 року вісімнадцятилітній Джек Лондон. Трохи більше місяця пробув він у поході, тоді відстав від нього й подався тинятись шляхами Америки, шукаючи роботи. По довгім часі, в 1907 році, Джек Лондон розповість нам у збірці нарисів «Дорога», як із своїми випадковими товаришами, такими самими волоцюгами, обходив та об’їздив він уздовж і вшир величезну знедолену країну. Вдень їх пекло сонце, вночі вони спали просто неба, чіпкий передранішній холод судомив їх. Та й ці злигодні не могли злякати волоцюг. Виштовхнуті суспільством, нараз чужим і ворожим, переслідувані поліцією, вони ішли й ішли, шукаючи своєї долі. Та щастя, мов жар-птиця, все вислизало з рук. Говорячи про «романтичну пору блукань» Лондона, слід пам’ятати, що «пошесть» волоцюзтва, яка охопила наприкінці сторіччя Америку, з соціального боку була не тільки прямим наслідком економічного катаклізму: коренилась вона ще й у тій традиції масових переїздів, що без неї неможливе було б освоєння заходу країни. Та з ідеологічного погляду то була також і одна з форм народного протесту проти фальшу й цинічності філософії «суспільного оптимізму», проти брехливої прагматичної моралі. Період поневірянь, розкривши перед Лондоном ще незнаний бік американської дійсності, став для нього не просто «університетом» життя, але й поважним чинником у формуванні світогляду. «Я опинився на дні, у прірві, у відхідку людства, в задушному льоху, на смітнику нашої цивілізації,—писав Лондон 1906 року, згадуючи дні своїх мандрів. — Збурений, я почав думати, і наша складна цивілізація постала переді мною в усій своїй голій простоті. Все життя зводилося до питання про їжу й житло. Щоб добути житло та їжу, кожен що-небудь продавав. Крамар продавав взуття, політик — своє сумління, представник народу — не без винятків, звісно, — народну довіру; і майже всі торгували своєю честю. Жінки — і пропащі, й доброчесно-шлюбні — ладні були торгувати своїм тілом. Усе було товар, і всі люди — продавці й покупці. Робітник міг запропонувати лиш один товар: свої м’язи. На честь його на ринку не було попиту. Він міг продавати тільки силу своїх м’язів». Коли Лондон повернувся до Окленда, в ньому з новою силою прокинулась та пристрасть до читання, що зайнялася ще змалку. А втім, любов до книжки ніколи й не покидала його. Навіть у найтяжчі для Джека часи душу йому гріли натхненні сторінки чудового американського романтика Вашінгтона Ірвінга, перейняті любов’ю до людини оповідання Френсіса Брет-Гарта, героїчна епіка Германа Мелвіла. Але тепер, коли Лондон спізнав глибину суперечностей, що роздирали Америку, він прагнув насамперед знайти в книжках відповідь на пекучі питання: куди прямує його країна, хто винен у злигоднях його народу, якими засобами домагатися перебудови суспільних відносин. За розмірно недовгий час Джек Лондон перечитав твори соціалістів-утопістів: Оуена, Фур’є, Сен-Сімона, Бабефа, Прудона. Потім жадібно вхопився за «Комуністичний маніфест», що відтоді на довгі роки став бойовою програмою його життя. 1895 року Лондон вступив до Соціалістичної робітничої партії Америки, що згуртувала численні соціалістичні групи, розпорошені по країні. Цій партії, що охопила своїм впливом сотні тисяч американських робітників, пощастило налагодити видання багатьох журналів та газет і виховати цілу армію агітаторів. У Каліфорнії одним із таких агітаторів виявився Джек Лондон. Пропагандистську діяльність Лондон поєднував із навчанням у середній школі, куди вступив одразу після повернення до Окленда, а згодом і в університеті, що його, правда, кинув уже після першого семестру. При тім, хоч яке було насичене іншими клопотами Лондонове життя в ті роки, він завше находив час і для літературної праці. В шкільному журналі «Егіда» з’явилася низка Лондонових статей та оповідань, що в них уже відчувалася рука щирого митця. Однак думка, ніби творчий шлях Джека Лондона являв собою рівну висхідну дорогу, що неухильно вела його до висот реалізму, була б глибоко хибна. Насправді творчість американського письменника була явищем багато складнішим і суперечливішим: передові ідеї уживались у його творах із занепадними філософськими й соціологічними поглядами, могутні реалістичні герої — з фальшивими та прилизаними. Джек Лондон — автор не тільки «Любові до життя», «Залізної п’яти», «Мартіна їдена», а й «Сина вовка», «Багряної чуми», «Бунту на «Ельсінорі». Суперечливість Лондонової творчості багато в чому зумовлена певною «двоїстістю» його світогляду. Лондон стихійно прийшов до марксизму, однак поряд із тим зазнав впливу соціології Спенсера, філософії Ніцше, об’єктивно ворожих революційним, інтернаціоналістським Марксовим заповітам. Переконаний супротивник будь-якого расового гноблення, Лондон водночас під безпосереднім впливом того ж таки Спенсера, а також хибно сприйнятого Кіплінга, визнавав подеколи тезу про споконвічний поділ людства на вищі й нижчі раси, нібито нездатні переступити расовий бар’єр. Засуджуючи сваволю колонізаторів, він іноді все-таки прагнув естетично обгрунтувати вже віджилу легенду про «тягар білої людини», про її «цивілізаторську місію». Заперечуючи буржуазну дійсність, він у низці своїх творів через трагічну аберацію мистецького зору протиставляв ницій прозі буржуазного буття не стільки творчі ідеали класу, що йде в авангарді людства, скільки індивідуалістичну мораль «надлюдини». Всі ці суперечності — правда, в зародковому стані — можна було розглядіти вже в північному циклі Лондона, у творах, що естетично узагальнили все побачене й передумане під час подорожі на Аляску в 1897—98 роках. Лондон не забагатів на Алясці: шлях до Золотого руна перепинили йому спершу грізна полярна зима, а потім, навесні, невблаганна кара Півночі — цинга. Важко занедужавши, Лондон повернувся в Штати. З порожньою кишенею — навіть за переїзд довелося відробляти тяжко, — зате з бага тющим скарбом життєвого досвіду, що згодом дозволив йому домогтися в своїх творах великої мистецької вірогідності. Біла Тиша снігових неокраїх рівнин… Арктичні простори, осяяні непевним світлом марного сонця… Діти морозу — індіяни, що обстоюють свої предковічні звичаї, свій лад життя в нерівному бою з аргонавтами XIX сторіччя, непроханими зайдами з Сонячної Країни — всі ці сторінки героїчного літопису Півночі, що розкривав їх нам Джек Лондон, реалістично відбивають «клондайкську епопею» Сполучених Штатів. Цей фронтьєр, цей останній кордон Америки, вже не міг відродити ілюзії класового миру й гармонії. В погоні за золотом, знайденим 1896 року на Алясці, в той необжитий край ринули незліченні потоки шукачів щастя. їх споріднювала романтика відважної розвідки диких просторів, єднала героїка боротьби з ворожою природою, що її перемогти можна було, тільки спираючись на дружню руку; та як часто все те зникало, щойно дійдеться до поділу здобичі, придбаної ціною нелюдських зусиль і злигоднів! Згасала любов, розвалювалася дружба, не існувало нічого, опріч нестямної жадоби збагачення, опріч дорогоцінних унцій, намитих у золотоносному піску. І серед людей, нібито об’єднаних спільною метою, не зникали разючі соціальні контрасти: там, загублені в крижаній пустелі, сильні духом ставали до двобою зі смертю її ім’я незліченних скарбів природи, а за яку сотню миль від них — зимові табори шукачів золота, навіть цілі містечка, на взірець увічненого в Лондонових творах Доусона, обростали шумовинням капіталістичної цивілізації — лицарями азарту, шулерами, спекулянтами всіх мастей, продажними жінками, урядовцями, що наживалися на топтаних під ноги законах… Але й серед тих покидьків, у вирі того брудного, продажного, розбещеного життя Лондон не втрачав віри в людину. «Не знаючи жодного бога, — казав Лондон, пояснюючи напрямок своїх творів, — я зробив з людини об’єкт свого поклоніння. Звичайно, я встиг дізнатися, як низько вона може впасти. Та це лиш підсилює мою пошану до неї, бо дає змогу оцінити ті висоти, що їх вона досягла». Започаткувало північний цикл Лондонових творів оповідання «За того, хто в дорозі», надруковане в січні 1898 року в журналі «Оверленд манслі». Персонажі цього першого оповідання — Мелмют Кід, Бетлз, Белден — носії тих людських вартостей, що не даються виміряти їх унціями золотого піску. Адже ж тим і цікаві позитивні герої раннього Лондона, що «золота лихоманка» ніколи не спроможеться отемнити їм розум, бо для них шукання золота на берегах далекого Юкону — це не так щабель до збагачення, як спроба обстояти тут у двобої з природою ту людяність, що над нею там, на батьківщині, в країні повалених ідеалів, нависла смертельна эагроза. Цей сповнений глибокого соціального змісту конфлікт найвиразніше розкрито в прекрасному Лондоновому оповіданні «Північна Одіссея». Мелмют Кід, здавшись на благання незнайомого індіянина, позичив йому на слово честі п’ять фунтів золота. І індіянин не зламав слова. Тяжко зранений, терплячи холод і голод, добивався він безкраїми снігами, холодною млою полярної ночі до освітленого віконця самітної хатини, щоб повернути свій борг — торбинку золотого піску. І ось, зібравши рештки життєвої сили, він розказує перед смертю сумну повість своїх поневірянь… Аж «край світу», на далеких Алеутських островах серед крижаного моря, народився він. Син ватага акатанців, мешканців краю тюленів та видр, він, Наас, сам став би ватагом свого невеликого народу, коли б не ці білі приходні, сини Півдня. Один із них — Аксель Гундерсон, велетень із жовтою гривою на голові й очима барви глибоких вод, — за правом дужого забрав у Нааса його наречену Унгу і завіз на кораблі з собою. А Наас подався за тим кораблем у незнані світи, щоб повернути собі Унгу та помститися на кривдникові. Мов мале човенце рибалки в полоні у вітрів, мандрував він, гнаний долею, від селища до селища, від міста до міста, з країни до країни і, нарешті, наздогнав Гундерсона й Унгу на диких берегах Юкону, в краю, де добувають золото. І саме золото, та невтоленна захланність до золота, що повнила Гундерсо-нове серце, дала Наасові нагоду довгожданої помсти. Невпізнаний, він найнявся до Гундерсона за собачого погонича. Знаючи добре, що Гундерсонові ніщо, навіть видима смерть не перепинить шляху до жаданої здобичі, він привів його до багатої золотої жили, що таїлась у неприступному проваллі, де впереміш із кістками, всипане прокляттями, лежить золото, що його людям не судилося винести звідси… Нічого не зміг винести й Гундерсон: Наас потай знищив усі запаси харчів, і володар незліченних скарбів помирав голодною смертю. Гундерсон загинув, мусив загинути, бо золото перетворилося для нього на бездушний фетиш, на фальшивого ідола. Художньо узагальненим символом, що в ньому розкрито естетичну необхідність Гундерсонової загибелі, стає хатина, куди привів Наас свого ворога, — покинута хижка на дні провалля, що ховає в своїх золотих рудах скарби, багатство, владу, — все те, до чого вводився зміст життя гундерсонів усіх часів: «То була вже стара хатина, — розповідає Наас, а нам чути схвильований авторів голос, — бо люди помирали в ній на самоті в різні часи. Ми на шматках березової кори прочитали їхні останні слова й прокльони. Один помер з цинги; другому товариш пограбував останню їжу й порох і зник; третього понівечив ведмідь; четвертий пробував полювати, але все одно помер з голоду. Кінець прийшов усім: вони не могли покинути золота й помирали біля нього, кожний своєю смертю». Нехай Гундерсон скінчив своє життя так, як і ті шаленці, не лишивши по собі нічого, крім нікому не потрібного золота; земне правосуддя не має ні часу, ні охоти дошукуватися причин і наслідків. Воно знатиме одне: Наас винен Гундерсоновій смерті (адже він, дивак, сам до того признався). І не далі як завтра капітан Констентайн закує йому руки в кайдани, а ще за кілька днів неміцна нитка його життя урветься. Людина, що втомилася жити, знайде вічний сон у зашморзі, спритно затягненому в неї на шиї. Так велить закон, закон білої людини! Та Мелмют Кід — і тепер уже його голос цілком зливається з авторовим — ставить під сумнів справедливість цього закону: «Цить! б речі понад нашу мудрість і справедливість. Хіба ми можемо сказати, хто тут винний, а хто ні? Не нам про це гадати». «Не нам про це гадати». Спираючись на таку кінцівку оповідання, деякі дослідники звинувачують Лондона не тільки в умисне нейтральному ставленні до своїх героїв, а навіть у якихось особливих симпатіях до хижака й пірата Гундерсона. Ці звинувачення кидаються нам зовсім безпідставні. В «Північній Одіссеї», як і в більшості оповідань північного циклу («З рубцем на щоці», «Нерозв'язна загадка», «Незабутнє», «У далекій країні», «Тисяча дванадцяток» та ін.), Лондон — не пасивний споглядач, а суворий суддя. Всі симпатії його на боці Наасовому, а в образі Гундерсона лише знайшли естетичне втілення схвильовані роздуми Лондонові про те, як сліпе схиляння перед богами Золота й Влади вбивав людські вартості навіть у серці в того, хто народився велетнем. Аксель Гундерсон не ніцшеанець і навіть не ніцшеанський герой. І попри Лондонове замилування в цій людині, «що в її жилах тече сильна кров», письменник знаходить психологічно обгрунтовані засоби виразно розмежовувати Гундерсона — людину й Гундерсона соціальний тип. Особливе місце в оповіданнях північного циклу посідав тема аборигенів. Трактуючи її, Лондой спирався на благородні традиції американської прогресивної літератури XIX сторіччя. Ще 1826 року Фенімор Купер гірко писав про те, як під натиском білих завойовників індіянські племена, що колись неподільно володіли землями своєї країни, «зникали, наче це осипалось листя в їхніх рідних лісах під подувом зимового вітру». А за кількадесят років, на грані двох сторіч Джек Лондон розповів нам у своїх північних оповіданнях про агонію останньої парості індіанського люду, що став, як сумно відзначив американський публіцист С. Сміт, «жертвою страхітливої хвороби, відомої в історії під назвою «FevraAura» — «Золота лихоманка». «Білі люди приходили до нас як подих смерті,— журно оповідав один із Лондонових героїв («Спілка старих людей»). — Усі їхні звичаї призводять до смерті, вони дишуть нею — а проте самі вони не вмирають. У них віскі, тютюн, короткошерсті собаки; у них усякі хвороби — віспа, кір, кашель, кров з горла… «Та дарма: з усіма своїми хворобами вони гладшають, і гараздують, і накладають свою важку руку на цілий світ, і топчуть собі під ноги інші народи». Лондонові образи індіян, надто індіанських жінок-«скво» — це переважно могутні, цільні шляхетні характери, що в своїй людяності протистоять звірячому ладові життя білих зайд. Але в тому й річ, що «білі» герої північних оповідань, усі ті, хто кайлом та заступом розбудив із предковічного сну Білу Тишу — такі самі жертви ненажерних богів буржуазної цивілізації, як і їхні індіанські побратими. Так, побратими, бо саме спільність долі спонукала цих нових для американської літератури героїв не тільки погордливо відкинути давні расові передсуди, а й побачити в індіянині людину, товариша, брата. І ще одне: вони без бою не здаються, бо людяність, стверджувана в дії, стала для них єдиним модусом буття. Ненавидячи насильство, зневажаючи лицемірство буржуазної моралі, герої раннього Лондона живуть законами справдешньої людяності й товариськості. Відчуття дружнього плеча, віра в людину, любов до життя — ось живодайні джерела їхнього ідеалу прекрасного. Природа у Лондона — не якась інертна сила: вона пов’язана з усім життям героїв. І саме тому, що в своєму змаганні з природою вони ніби вливаються з нею, Лондон часто вдається до пейзажу як засобу розкриття внутрішнього стану своїх персонажів. Підкреслено метафоричний лад Лондонових оповідань дозволяв перекидати невидимі містки від людини до природи: він поетично відмінює пейзаж, надихає його людською присутністю, і тоді відступає снігова тиша, і шепочуться про щось своє, заповітне темні ялини, і мільйонами діамантів займаються сніжинки, і в безодньому небі «тремтять і танцюють зорі», мовби «духи, що розгорнули свої осяйні, вогненні шати». Власне, до північного циклу слід віднести і блискучі анімалістичні повісті Лондона: «Поклик предків» (1903) та «Білозуб» (1906). І там, почасти йдучи за Кіплінгом, а більше — за американською фольклорною традицією, письменник олюднює своїх без словесних «героїв», наділяв їх чисто людськими рисами. Ставши вірними друзями людей, часточкою їхнього щоденного життя, вони переймають від них найкращі (а часом і ниці) риси людської натури: вони вміють любити, ненавидіти, радіти, сумувати, хитрують із людиною, коли треба, і водночас вони так віддані їй, що зберігають відданість їй і після її смерті. Осібно стоять у північному циклі лиш кілька оповідань та роман «Дочка снігів» (1902), що в них відчуваються деякі Лондонові схиблення, зумовлені філософськими концепціями Спенсера, Шилінга й Ніцше. Та навряд чи варто надавати дуже великої ваги цим негативним впливам, бо ідеал дужої людини, що його проголосив у ранніх творах Лондон, аж ніяк не рівнозначний ніцшеанській ідеї «надлюдини». Ставлення Лондона до Ніцше визначалося насамперед неприйняттям буржуазної дійсності з боку останнього. І тут Лондон не був якийсь виняток. Не слід випускати з уваги, що саме цей бік учення Ніцше імпонував і таким видатним митцям Заходу, як Драйзер, Шоу, Томас Манн. Цей аспект ніцшеанства знайшов своє відбиття і в світогляді Лондона, що особливо трагічно відчував як проникнення дрібнобуржуазної стихії в робітничий рух Америки, так і ліберальну прекраснодухість та опортунізм окремих його ватажків. Суперечність між «сильною особистістю» та філістерським міщанським болотом — це провідна тема Лондонової творчості. Визначає вона й центральний конфлікт роману «Морський Вовк», що вийшов у світ 1904 року. Гамфрі Ван-Вейден, від імені якого викладено події, розповідає про ті кілька місяців на борту мисливської шхуни, що зробили його з пещеного панича «справжнім чоловіком». Ще зовсім недавно наївний і несміливий ідеаліст, він зумів не лише захистити честь «лялечки» Мод Брустер від хтивих зазіхань «тирана» Вовка Ларсена — власника й капітана шхуни, основного героя роману, — а й здобути своїм лицарством її неприступне серце. «Метаморфози» Гамфрі Ван-Вейдена відбуваються на вельми романтичному тлі: полювання на котиків, життя на безлюдному острові, люті бурі, матроські бунти, морські бої, моторошні пригоди, психологічні драми, що в їх кульмінації життя героїв до слова висить на волосинці. Часом події розгортаються поволі, мало не в епічній манері, та частіш вони насуваються одна на одну в катастрофічному темпі, що ламає традиційні для американського роману естетичні пропорції. Однак досить вчитатися в Лондонову книжку, і переконаєшся, що «Морський Вовк», попри зовнішню «авантурність» фабули, сповнений значного філософського вмісту і несе в своєму критичному пафосі гуманістичні вартості справжнього Лондона. У грудях Вовка Ларсена, ніби відлитого з м’язів, що в них буяє безберега «жилава пружиста сила», б’ється могутнє серце дужої, цільної людини, не здатної ні на які компроміси. Ось чому він прагне на борту свого корабля, серед людей, силоміць вирваних із жалюгідно-філістерського середовища, установити «природні в своїй первостайності» закони, підпорядковані лиш велінням відвічної біологічної боротьби. Естетично переконливо розкривав Лондон трагічну провину Вовка Ларсена, спричинену насамперед його неспроможністю правильно розв’язати свій болючий конфлікт із суспільством. Справді сильна особистість, людина незламної волі й непересічних здібностей, він зазнає ганебної поразки лишень тому, що, прагнучи обгрунтувати своє «право» на панування над іншими, занедбав сховані в своїй душі людські чесноти. Начитавшись Дарвіна, Ніцше, Спенсера, Браунінга, де Квінсі й навіть біблійного Екклезіаста («Нема нічого нового під сонцем») та відсіявши з прочитаного все, що не вкладалося в його життєву програму нещадної «біологічної» боротьби, Ларсен створив потворну філософію життя, що не тільки завдавала іншим — хто попав під його владу — лютих мук, але й самого його прирікала на цілковиту самотність. «Я вірю, — пояснює він Гамфрі Ван-Вейденові, — що життя це хаос. Воно схоже на вапару, що грав хвилини, години, роки чи й сторіччя, але раніш чи пізніш вишумує. Великі поглинають малих, щоб підтримати своє шумування, дужі — кволих, щоб вберегти свою силу. Кому щастить, той їсть більше і шумує більше за інших — ото й усе…» Та справжня доля Ларсенова заходить у непримиренну суперечність із його філософією. На нього, всіма покинутого, чекає агонія повільного вмирання, трагедія саморозпаду. Нез’ясовна недуга висмоктує з колись могутнього тіла всі життєві соки, по часточці руйнується плоть: невблаганний параліч сковує руки й ноги, сліпнуть очі, глухнуть вуха, німіє язик. Під кінець повісті він уже не людина, а мертва субстанція, що в ній ледь помітно блимає вмирущий вогник думки. Це й дало привід модерністській критиці дійти несподіваних і безпідставних висновків. «Саморуйнування Вовка Ларсена, — писав, наприклад, Джон Тандем, — » і саморозчленування образів, що створив геній Семюеля Беккета, — » явища того самого естетичного порядку. Абсурдність людського існування, що її проголосив Ларсен, безнадійна трагедія його розпаду втілює, всупереч його нестримній енергії, підсвідоме прагнення до абсолютного спокою, що виключав би можливість навіть наймізернішого руху…» Дивна річ, але ані сучасний нам модерністський літературознавець, ані американська критика початку сторіччя не побачили антиніцшеанської спрямованості Лондопового роману. Повільне вмирання Вовка Ларсена, що втілив у своєму житті цинічні заповіти Ніцше, — це ж незаперечне свідоцтво Лондонового неприйняття антигуманістичної концепції «надлюдини»! Ось чому слід поставитись якнайсерйозніше до того, що писав Лондон за рік перед смертю в листі до Мері Остін: «Багато років тому, з самого початку своєї письменницької кар’єри, я піддав різкій критиці Ніцше та його ідею надлюдини. Я зробив це в «Морському Вовкові». Та шкода, ніхто не помітив, проти якої філософії була спрямована моя книжка». Роки, що минули від Лондонового повернення з Аляски до виходу в світ роману про Вовка Ларсена, були багаті подіями, надзвичайно важливими як для Лондона, так і для американської літератури загалом. Найважливіша з них — створення 1901 року нової Соціалістичної партії, що з нею письменник пов’язав свою долю майже на ціле життя. Багато в чому зумовила ідейну й естетичну еволюцію Лондонову і його дружба з Анною Струнською, емігранткою з Росії (в співдружності з нею Лондон написав роман «Комптонові та Вейсові листи», 1903), що розповідала Лондонові про життя робітників Росії і знайомила його з творами російських письменників. Як випливає зі спогадів Струнської, саме в ті роки Лондон серйозно замислювався над проблемою позитивного героя як життєствердного чинника в літературі. В ранніх своїх творах Лондон, подібно до революційних романтиків, убачав прекрасне в винятковості індивідуальної долі того, хто підносився в своїх героїчних шуканнях над «сірою буденністю» чужої йому дійсності. Тепер він підходить до проблеми а принципово нових позицій: прекрасне стає для нього синонімом конструктивних ідеалів, стверджуваних людиною, що погоджує свої думки і вчинки з велінням суспільної необхідності. Ось чому, за Лондоном, щоб зробити життя прекраснішим, треба утвердити в ньому засаду людяності. А цього можна досягти лише у боротьбі з соціальним злом. Якоюсь мірою ці Лондонові погляди позначилися на його статті про «Фому Гордєєва» Горького (січень 1901 року). «Виразки суспільства, — писав Лондон, — показано тут так безстрашно, мальовану вроду здерто з розбещеності так нещадно, що мета книжки не викликає сумніву: вона стверджує добро. Ця книжка — дійовий засіб пробудити сонне сумління людей і залучити їх до боротьби за людство». Ці Лондонові слова можна б узяти за епіграф до його твору «На дні прірви», що узагальнив враження від побуту в англійській столиці в 1902 році. Шукаючи тієї «суворої й відразливої правди життя», що стала йому тепер естетичним прапором, Лондон перебрався в дрантя й пішов до гетто англійських бідаків — Іст-Енду, щоб описати в серії нарисів коронацію короля Едварда VII, так би мовити, з погляду мешканця іст-ендських нетрів. Два дні, що їх Лондон мав намір перебути в Іст-Енді, розтяглися на довгих шість тижнів. Письменник поступився місцем соціологові. Замішавшися в юрму знедолених, що для них ще за життя «розчинилася пекельна брама», спускаючись разом із тими нещасними людьми по крутих сходинах упослідження, він допитливо, як справжній учений, і чуйно, як справжній митець, проник своїм ланцетом у саме нутро загнилого суспільного ладу. Ретельно класифікуючи факти, вдаючись до широких узагальнень, він продемонстрував перед усім світом той бруд, ту мерзоту, що сховані за респектабельним фасадом «доброї старої Англії». У своїй книжці Лондон стихійно прийшов до розуміння ленінської тези: в кожній нації є дві нації — нація пригноблених і нація гнобителів. У цьому ракурсі особливо цікавий розділ, що Лондон іронічно найменував «Завулок Фраїнг-пен і погляд у пекло». Письменник із двома приятелями заходить до «легенів» міського дна — Спайтелфілдзького саду. Хмурне по-осінньому небо, рвачкий північний вітер, а на вузеньких лавках саду, цього клаптика землі, де не ростуть квіти, де під вагою людського горя поникла трава, де шпичаста залізна огорожа ховав від людського ока злиденне пристановище тих, хто навік утратив надію, сидять у німій зневірі люди, що їх уже важко назвати людьми: «звалище лахміття й бруду, демонстрація огидних виразок, ран, синців, саден, брутальності, бридоти й непристойності». І на це страхіття, що його не здужала б породити найвигостреніша фантазія, падав тінь Христового храму. Художня правда, яку можна вичитати з символіки цього контрапунктного образу, відбивав справжні соціальні суперечності. Ось вони перед нами, символи двох антагоністичних сил: храм Христа — це метонімічна метафора фальшивого милосердя, що його несуть біднякам і знедоленим владарі буржуазної цивілізації, світу, освяченого матір’ю церквою. А внизу, як символ винищуваної людяності, застигла в німій скорботі, поглинута зловісною пітьмою, людина. Чи зведеться вона коли на ноги? Чи розпростав свої зігнуті плечі? Весь лад книжки, вся внутрішня логіка авторських роздумів примушує нас вірити, що це збудеться. Формально «На дні прірви» — це нариси, але нариси, так би мовити, епічного порядку. Перед нами не байдуже фотографування життєвого процесу, а пристрасне звинувачення буржуазної цивілізації. Тенденційно добираючи події з потоку життя, естетично їх перетлумачуючи, Лондон виступав тут у ролі позитивного героя»: він не просто показує картину дійсності, але докладає сил, щоб її перетворити згідно вимог суспільної необхідності. Книжка про людей прірви — закономірна ланка в Лондоновій творчості. Вона відкрила собою цикл публіцистичних творів, що в них дедалі потужніше звучить героїчна тема революції. Тим-то кожен новий публіцистичний виступ Лондона — це подія не лишень для мільйонів американських робітників, а й для його класових ворогів. Адже, виступаючи перед буржуазною елітою, Лондон викриває антигуманність її моралі, застерігає про неминучість відплати. У статтях та ораторських виступах того періоду, зібраних пізніше в збірки «Війна класів» (1905), «Революція та інші есеї» (1910), проблема революції якнайтісніше переплітається з проблемою людини: «Ті, до кого соціалізм звертається, — пише він, наприклад, у передмові до «Війни класів», — це прості з простих людей, звичайна тепла «людська глина», істоти слабкі й грішні, але з божою іскрою в душі, з печаттю високого на чолі. Осяяні проблисками некорисливості й самопожертви, наділені палким прагненням добра, самозречення й подвигу — і сумлінням, величним та суворим, — вони часом обертаються на грізного суддю, що владно вимагає правди, самої тільки правди». Саме в пошуках цієї людської правди, яку несе з собою незгасна віра в революцію, Джек Лондон створив роман «Залізна п'ята» (1908). Роки, що передували безпосередньо появі цього «одного з перших творів істинно соціалістичної літератури» (оцінка А. В. Луначарського), були періодом великих випробувань для американського народу. Після поразки першої російської революції в Сполучених Штатах настав різкий спад прогресивних суспільних рухів. Багатьом політичним супротивникам Лондоновим здавалося, що письменник, який тільки недавно став на ноги, людина з тонкою нервовою структурою художника, не встоїть проти розперезаного цькування реакційної преси у зв’язку з його шлюборозлучним процесом та пізнішим одруженням із Чармієн Кітредж. Однак Лондон не міг, та й не хотів забути того, чого навчив його подвиг робітничого класу Росії. Велична Лондонова сага про людей незламної волі, про революціонерів, які знайшли в собі мужність у роки панування Олігархії мало що стати з нею до нерівного бою, але й, зазнавши поразки, зімкнути свої лави для нової вирішальної битви, могла бути написана лише під безпосереднім враженням соціальної драми на берегах Неви. Лондонів роман належить за формальними ознаками до того жанру соціальної утопії, що від часу появи роману Е. Бедламі «Погляд назад» утвердився як в американській, так і в європейській літературі кінця минулого сторіччя. Однак ця книжка має в собі риси правдивого ідейно-філософського і естетичного новаторства. Вдаючись до улюбленого способу утопістів минулого сторіччя, Лондон побудував свій роман у формі записів Евіс, дружини й бойової товаришки революціонера Ернеста Евергарда. Мова йдеться про події величні і трагічні, а часом, як може здатись, незначні й навіть тривіальні, що привели до встановлення в Америці влади Залізної п'яти монополій, про славну когорту революціонерів, що повстали на бій із цією диктатурою. В романі є один умовний, та водночас надзвичайно важливий персонаж. Це Ентоні Мередіт, видавець і коментатор записок Евіс, опублікованих під назвою «Евергардівського рукопису» в «XXVII столітті нашої ери», чи в V столітті «Ери братства людей». Джек Лондон використовує цей умовний образ як своєрідного посередника між собою й подіями та конфліктами, що творять сюжетну тканину. Це дає змогу письменникові, дотримуючи належної «дистанції» й навіть підкреслюючи «нейтральність» свого ставлення до подій, разом з тим у всій повноті розкривати свою авторську позицію, ставати не лише організатором ідейно-естетичного матеріалу, але й незримим протагоністом роману, що активно втручається в дію, спрямовує її і коментує. Образ центрального героя «Залізної п’яти» Ернеста Евергарда якоюсь мірою автобіографічний. Як і Лондон, перше ніж пристати до соціалістичного руху, він здобув гарт життєвих випробувань, жив надголодь, із тяжкої фізичної праці. Як і Лондон, ще зовсім юнаком почавши пропагувати соціалістичні ідеї, він сміливо кидає в обличчя владарям світу пекучі слова правди. Як і для Лондона, для нього поняття «революція» невіддільне від поняття «людина». Та найголовніша подібність, що, власне, стирає межу між автором та героєм, — це однаковий лад мислення, майже цілковита тотожність поглядів на світ, непохитна віра в кінцеву перемогу справедливості: «Сьогодні ми зазнали поразки. Та це не назавжди. Завтра, збагатившись новою мудрістю й досвідом, революція спалахне знову». В дев’ятому, вершинному розділі роману «Математична незаперечність мрії», де найповніше розкрито Лондонові погляди, письменник мовби полемізує з тими, хто пізніше назве його, соціаліста, мрійником, а соціалізм — мрією. Коли соціалізм і мрія, то це мрія, що її здійснення з «математичною незаперечністю» обумовлене всім перебігом історичного розвитку. Єдине, що може забарити перемогу пролетаріату, на довгі роки вкинути світ у безпросвітний морок Залізної п'яти, — це втрата революційної пильності, ідеологічне недбальство. Коли таке станеться, застерігав Лондон, робітничий клас буде надовго роздавлений жорстокою п'ятою деспотизму, «якого не знала досі жодна, навіть найтемніша доба в житті людства». Джек Лондон помер задовго до того, як запалали націстські вогнища з книжок, що навчили його жити й боротися, до слуху йому не долітав стогін уярмленої Європи, і не душив його смердючий дим печей Освенціма й Тремблінки. Та все ж він, озброєний знанням — хай і неповним — законів історичного розвитку, зумів навдивовижу проникливо розгледіти в нелюдській практиці буття панівних класів — те отрутне насіння, що з нього виросло фашистське страховисько. Лондон устами Евіс Евергард розповідає про підступні методи, за допомогою яких приходила до влади й оберігала своє панування Залізна п’ята, методи, що за кілька десятиріч стали буденними в бузувірській практиці фашизму: систематичне задурювання «середніх верств», підкуп, створення штучних привілеїв для «робітничої аристократії», витіснення творчої думки із сфери науки й культури, безсоромні провокації, що мали, як пожежа рейхстагу в Німеччині 1933 року, морально виправдовувати нещадну розправу з політичними противниками і, нарешті, як кривавий апофеоз, перші кроки в «реместві» масового винищення людей: «Утомившися стріляниною, — оповідав Евіс Евергард про останні дні повстання в Чікаго, — найманці влаштували велику операцію, що її мета була загнати юрми з вулиць міста в озеро Мічіган. Та самовідданими зусиллями наших товаришів той план було зірвано і найманцям удалося втопити в озері лишень яких тисяч сорок чікагців. Щоразу, коли солдатам щастило збити докупи велику юрму людей і гнати її до озера, наші влаштовували диверсію і давали таким чином змогу хоч би частині зацькованих людей вирватися з пастки». Ось тут і розкривається провідна тема Лондонового роману, що її естетичне розв’язання дозволяє нам говорити про «Залізну п'яту» як про твір з уже помітними рисами соціалістичного реалізму. Ми маємо на увазі тему колективного подвигу в ім’я революції, в ім’я людини. Саме цей подвиг стає джерелом того героїчно-піднесеного оптимізму, що породжує в душі певність кінцевої перемоги над Залізною п'ятою. «Страх смерті — страх за себе, за інших, — згадує Евіс Евергард страшні дні поразки, — раптом зник. Мене охопив дивний екстаз, я відчувала себе новою істотою в новому світі. Ніщо більше не тривожило мене. Хай нас розбили сьогодні — завтра наша справа повстане з попелу, жива й вічно юна», В. І. Ленін писав у статті, присвяченій пам’яті Герцена: «Безмежна відданість революції і звернення з революційною проповіддю до народу не гине навіть тоді, коли цілі десятиріччя відділяють посів від жнив». У світлі цих Ленінових слів і треба розглядати «Залізну п’яту». Перейнята пафосом революційної боротьби, ця книжка ввернена безпосередньо до трудящого народу Америки. Вона попереджує робітничий клас Америки про ті перепони, що він муситиме подолати, виконуючи свою історичну місію. Лондон гартує його революційний дух, виховує в ньому той справжній гуманізм, що народжується лиш на класових бойовищах. Адже не випадково в центрі революційної боротьби Ернеста Евергарда та його сподвижників завжди стоїть людина. «Відважний борець із тілом гладіатора й душею орла, — згадує Евіс про Ернеста, він був чуйний і ласкавий зі мною, як поет. Та він і був поет, тільки поетичність його вдачі виявлялася не в словах, а у вчинках. Ціле життя він співав Пісню про людину. Душу Ернестову переповнювала любов до людини, і цій любові він віддав життя». В буржуазній критиці можна почути нарікання на «прикру антиестетичність» сторінок, присвячених Чікагському повстанню. Але для Лондона повсталі мешканці Прірви — це не стільки продукт «біологічного звиродніння», скільки соціальні жертви анти-гуманного суспільного ладу: неспроможні вже «втратити нічого, крім свого осоружного життя», ані виграти щось, крім «останнього ковтка жаданої помсти», вони гідні не жалю, а почуття справжньої класової й людської солідарності. Ось чому «Залізна п’ята» — це в одному з аспектів не лише реквієм по борцях, полеглих на барикадах першої російської революції, а й гімн на честь героїв революції майбутньої, що до її світлого дня Лондонові вже не дано буде дожити. Невдовзі після закінчення «Залізної п’яти» Лондон із своєю дружиною Чармієн покинув береги Америки. Яхта «Снарк», що на ній він мав намір обійти довкола світу, на багато місяців стала йому за плавучу домівку. Відрізаний водними просторами від осоружної буржуазної цивілізації, Лондон дуже важко сприймав свою добровільну усамітненість від американського народу. Але саме тут, на борту суденця, загубленого в водах Тихого океану, він написав твір, просякнутий тяжкою тривогою за долю свого народу і його культуру — роман «Мартін Іден». Цього разу Лондон не веде читача в незвідане майбутнє. Ми поринаємо в буденщину сучасної Америки. Розповідаючи про складну трагічну долю самородка, що попри всі перепони домігся визнання свого таланту, письменник приходить до далекосяжних узагальнень. В типових колізіях, що постають на сторінках «Мартіна їдена», розкривається одна з найтрагічніших сторін життя буржуазної Америки: ворожість приватновласницького суспільства справжнім культурним, а отже, й загальнолюдським вартостям. Антагоністична для буржуазного світу контроверза «митець— суспільство» знаходить свій естетичний вираз у конфлікті Мартіна та Рут. Ось вони зустрілися вперше — люди з різних соціальних полюсів. Він — матрос із незграбною ходою й важкими, налитими силою руками, що їх все не знає куди діти. Вона — не так істота з плоті й крові, як безтілесний дух, бліде ефірне створіння з великими натхненними очима й буйно-золотавими кучерями — такою її вперше побачив Мартін. Цій Рут Морз судилося стати для нього воднораз і добрим, і злим генієм, бо, розбудивши в душі у нього творчий вогонь, вона всі свої думки й зусилля спрямувала на те, щоб його погасити. Та хіба тільки сама вона? Вся її родина, всі друзі, все заворожене коло давніх передсудів її класу стало неподоланною стіною на Мартіновому шляху до вершин творчості. Прийде час, і Мартін «виграє» нерівний бій із боягузливим, нещирим, ницим суспільством. Він стане уславленим літератором, і нікчемні сноби, що, зневаживши чистий талант, гнали його від себе, тепер один з-перед одного, мов крамарі до краму, кликатимуть його в своє лоно. Та якою страшною ціною дісталась йому ця перемога! Вичерпалися людські чесноти в душі, згасла віра в людей, скувала волю безнадійна нудьга життя, а найстрашніше — не лишилось ані сили, ні бажання творити. Відтоді як до Мартіна прийшла слава, він не написав жодного рядка. Уражений невиліковною моральною недугою — паралічем волі,— він пішов із життя ще задовго до того, як сам урвав його нитку. Буржуазне суспільство розтоптало Іденів талант. Однак загибель ця зумовлена не так його конфліктом із буржуазією, як його капітуляцією перед нею. Бо ж трагічна провина Мартінова в тому й полягає, що він, якнайкраще розуміючи, що зраджує свої ідеали, свої уявлення про вагу мистецтва й митця в житті народу, силкується пристосуватись до дегуманізованого ладу. А коли й повстає проти задушного гендлярського болота, то однаково «бунт» цей безкрилий, бо його безмежний індивідуалізм, живлений ідеями Ніцше, не лишав місця для конструктивної дії. Не вірячи в сили, які криються в надрах народу, він щиро переконаний, що буржуазну демократію все це «царство гендлярів і крамарів» змете з лиця землі «сильна особа», «аристократ духу», «вершник на коні». Під впливом свого друга Брісендена Мартін Іден відкидає ніцшеанство і навіть пробув прилучитися до соціалістичного руху. Та порятунок приходить запізно. Суспільство, без сорому привласнивши плоди його генія, настільки спустошило йому душу, що, навіть побачивши цілковиту неспроможність своїх індивідуалістичних ідеалів, він не годен вгледіти в народі ту точку опори, що допомогла б йому віднайти віру в людину-творця і борця. І така глибока, така безвихідна Мартінова самотність у мерхлому світі, позбавленому вже для нього всієї яскравості барв, що єдиним порятунком йому стає смерть. Дехто з буржуазних дослідників (Кілінгер, Стілмен та ін.), ставлячи знак рівності між автором і його героєм, убачають у Лондоновому романі мало що «антисоціалістичні тенденції», а ще й якесь «містичне шукання смерті». Однак сам письменник був іншої думки про свій твір. «Цієї книжки, — писав він 4 квітня 1910 року, — так і не зрозуміла більшість критиків. Вона викривав індивідуалізм, а вони сприйняли її як твір, що засуджує соціалізм. Я хотів показати в ній, що людина не може жити тільки сама для себе. Вони ж побачили в ній проповідь утечі в смерть. Коли б Мартін був соціаліст, він не помер би». Лондон не солідаризується із своїм героєм, а засуджує його філософські та політичні погляди. Лиш пам’ятаючи про це, ми зможемо до кінця зрозуміти діалектику розвитку цього образу в співвідношенні його з рештою персонажів роману. Особливий інтерес із цього погляду становить образ Рут Морз. «Пересічною буржуазною самичкою» назвав її Брісенден. Три роки треба було на те, щоб перед Мартіном відкрилася ця прикра істина. Засліплений любов’ю, Мартін не помічав, що його кохана — сама тривіальність. Хіба ж міг він знати, зривистим із хвилювання голосом читаючи своїй нареченій присвячені їй самоцвітні рядки, що для неї, для Рут, радість творчості — порожні слова, бо «сама вона чужа будь-якій оригінальності думки». Але зрештою він починав розуміти це. І коли до нього, вже письменницької «знаменитості», приходить уночі Рут, цнотлива, чиста Рут, і, принижено благаючи пробачення, пропонує йому навіки своє тіло й душу, — Мартін її відкидав. «Ви трохи не занапастили мене, — каже він під час цієї останньої їхньої розмови. — Трохи не занапастили моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ви хотіли й мене примусити боятися життя. Ви прагнули замкнути мене в тісну клітку, нав’язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — є в основа буржуазної культури, буржуазної витонченої цивілізації. І ви хотіли мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони…» Образ Рут був наслідком глибоких роздумів Лондона над цим соціальним типом. Ще в статті його «Що означає для мене життя?» (1906) знаходимо вельми промовисту характеристику дружин та дочок «господарів суспільства»: «Вони бавляться в усіляку дрібну доброчинність і охоче сповіщають вас про те, а тим часом їжа, що вони їдять, і вбрання, що вони носять, куплене за дивіденди, оплачені кривавицею робітників і кров’ю тих, що змушені торгувати своїм тілом». Зводячи Рут із п’єдесталу в ім’я художньої правди, Лондон завдав, удару по всій системі класових забобонів, що міцно усталилась у «доброзвичайній» американській літературі. Тепер кожному стало видно, скільки духовного й морального убозтва може критися в душах у чарівних вродливиць, і вже не вдавалися правдивими сліпучі «чесноти» героїнь традиційного «роману успіху». І вже в самому цьому — величезна художня перемога Лондона, його мистецьке новаторство. Так само, як Рут жахається «бруду життя», що вона знаходить у Мартінових творах, і тогочасні критики обурено відверталися від «натуралістичного смакування потворності», що стало, мовляв, «провідною естетичною рисою» Лондонового роману. Але такі твердження цілковито суперечать і задумові письменника, і естетичним поглядам його героя. «Він знав життя, — пише Лондон про їдена, не приховуючи, що в цьому питанні їхні позиції абсолюно тотожні,— знав у ньому й нице, і велике, знав, що життя прекрасне попри весь бруд, що його вкривав… Не диво, що святі на небі чисті й цнотливі. В тому нема заслуги. Але святі серед бруду — оце диво! І задля цього дива варто жити! Бачити високий моральний ідеал, що виростав з усілякої кривди, виростати самому і очима, затопленими багном, ловити перші просвітки краси, бачити, як із слаботи, розбещеності й нікчемства народжується сила, правда, шляхетність духу». Наведені думки доводять, що, оскільки йдеться про тему людини, Лондон набагато випередив своїх молодших сучасник|в-«веристів»: Гемліна Гарленда, Френка Норріса, раннього Стівена Крейна. В своему неприйнятті буржуазного побуту ці Письменными протиставили прекрасному «правду життя». («Правда завжди вища якістю за красу»,*—твердить Гемлін Гарленд). Ось чому вони підкреслювали в своїх персонажах насамперед ті риси соціального звиродніння, що обертали їх на пасивні жертви процесу дегуманізації особистості і таким чином виключали героїчне з літератури. Лондон же, навпаки, прагнув утілити в своїх героях «силу, правду й шляхетність духу», що дозволяла їм утверджувати в боротьбі з соціальним злом людські вартості. Однак Лондон не спромігся здійснити до кінця цю новаторську естетичну програму, бо за часу створення «Мартіна Ідена» американська дійсність не давала, та й не могла дати «будівельного матеріалу», що дозволив би письменникові художньо втілити сформульовані в романі естетичні засади. Ця суперечність, помалу загострюючись, обарвлюв собою низку творів останнього, найтрагічнішого етапу творчого шляху Лондона (1910–1916). Змучений невиліковною фізичною недугою, переслідуваний невдачами, скутий кабальними угодами з комерційними видавництвами, Лондон виснажував рештки своєї творчої сили ще й у згубній пристрасті до алкоголю. Він віддалився від народу, відійшов від соціалістичного руху, наляканий опортуністичним переродженням його лідерів, і трагічна самотність темною імлою застувала йому світ: невблаганно стіснилися обрії, особиста драма заслонила величезну соціальну драму, що займалася на західному континенті. Порушилась і політична гострозорість Лондонова. Все це разом і зумовило ідейні та художні схиблення в деяких його творах, написаних під кінець життя. Особливо типовий під цим кутом зору роман «Місячна долина» (1913). Прасувальниця Саксон та возій Віл, покинувши місто, «вражене класовими чварами», пускаються в мандри дорогами Америки й урешті знаходять собі щастя на родючій землі Місячної долини. Це, може, найавтобіографічніший Лондонів твір, бо погляди героїв книжки, їхня життєва практика майже достотно відбивають ті зрушення, що сталися в письменниковому світосприйманні. Реалістичні розділи «Місячної долини», де йдеться про класові бої на світанку сторіччя в Окленді, якоюсь мірою перегукуються з тими епізодами «Залізної п’яти», що оповідають про розправу диктаторського режиму з повсталим народом у Чікаго. Однак тепер автор, ставши на поміркованіші, навіть «нейтральні» позиції, піднісши себе «над битвою», устами героїв роману зводить активний гуманізм революційної дії до «гри сліпих інстинктів», до «непогамованої стихії» біологічної боротьби. А позитивним ідеалом для нього тепер стає втеча в природу, що, з нею злившися, «природна людина» нібито віднаходить утрачену волю і повертав до життя давно стлумлену в її душі «первотну людяність». Такими ж ідеологічними схибленнями позначена й ще низка творів того періоду, як от відверто авантурні романи «Серця трьох» та «Бунт на «Ельсінорі», песимістична соціально-утопійна повість «Багряна чума», а також деякі оповідання тихоокеанського циклу. Та однаково майже все, що писав Лондон за ті роки, зберігав виразний антибуржуазний характер. Хоч він тепер і не виступав з конструктивною програмою революційної дії, все ж основна маса південноморських творів (книжка нарисів «Подорож на «Снаркові», повісті «Джеррі-острів'янин» та «Майкл, брат Джеррі», оповідання «Дім Мапуї», «Кулау-прокажений», «А-Чо», «Під палубним тентом» та інші) гострокритична стосовно фальшивої буржуазної моралі, що під її знаменом конкістадори XX сторіччя несли поневолення і занепад уярмленим народам. Критичність притаманна й іншим творам тих років. Продовжуючи й розвиваючи традиції критичного реалізму, що його провісником у США був Марк Твен, Лондон у романі «Буйний День» та в п’єсі «Крадіжка» викриває хижацьку мораль великого бізнесу, його продажну політичну машину: «Тут злодійська печера, — вигукує мільярдерова дочка Маргерит Старкведер, один з небагатьох позитивних персонажів «Крадіжки», — вся моя сім’я — самі злодії. Мене вигодовано на крадені гроші». Збунтувавши проти цього паразитарного суспільства, Маргерит залишав родину, чоловіка, пориває зі своїм класом. У неї нема ще ясної життєвої програми, але нема вже їй і вороття до минулого, і це вже неабищо. Серед останніх творів Лондона особливе місце посідав роман «Міжзоряний мандрівник» (1915). Друга назва цього твору — «Гамівна сорочка», і в цьому є своя логіка. Хоч як туго затягують безжальні катівські руки гамівну сорочку на змученому тілі Дерела Стендінга, героя Лондонової книжки, дух його все нескорений. Тому хоч у якій модифікації виступав цей величний образ на сторінках роману, для нас це завше життєствердний символ, перейнятий пафосом боротьби проти тиранії та жорстокості. І нехай не насторожує нас «філософський» стрижень роману. Концепція «переселення душ» потрібна Лондонові лише як формально-композиційний засіб, що дав змогу розкрити спадкоємність поколінь у процесі поступального руху історії. Багатство духовного світу героя, весь оптимістичний лад твору свідчать, що й у цьому романі Лондон дійовий гуманіст. Дещо аналогічне до «Міжзоряного мандрівника» містить мужнє Лондонове оповідання «Мексіканець» (1911). Письменник уводить читача у наснажену бурею атмосферу переддня мексіканської революції. В найвирішальнішу годину підготовки до повстання партійна каса революційної Хунти спорожніла, нема грошей на купівлю зброї для повстанців. Юнак мексіканець Феліпе Рівера, сподіваючись добути для священної справи революції п’ять тисяч доларів, виходить на нерівний, по суті, безнадійний бій з досвідченим боксером-професіоналом Дені Вордом. Дарма що такий грізний його супротивник, — Феліпе Рівера переможе! Нехай шаленів юрма, обкидаючи його, «брудного мексіканця», брутальною лайкою, нехай шахрай-суддя і гендляр-антрепренер, обстоюючи інтереси свого співвітчизника-янкі, безсоромно порушують правила гри, нехай запливають кров’ю очі й нестерпно болить понівечене тіло, він не програє бою, бо бореться тут, на рингу, не задля своєї вигоди, не задля слави й навіть не задля того, щоб «біологічно» утвердитися серед подібних до себе, як те роблять герої Лондонової повісті «Гра», а слухаючись лише веління власного серця, що б’ється в унісон зі зраненим серцем його народу. Феліпе завдав ударів і дістав їх, його глушить ревіння юрми, та сам він далеко, бо думкою своєю переноситься в минуле, теперішнє й майбутнє своєї поневоленої батьківщини, і крицею наливаються його м’язи, і рука готується до вирішального удару: «Знайомі видива знову промайнули перед ним: залізничні колії в пустелі; жандарми й американські полісмени; в’язниці й поліційні катівні; волоцюги біля водонапірних веж — уся його страшна й гірка одіссея після Ріо-Бланко й страйку. І в блискові та сяєві слави він побачив велику червону Революцію, що йде по країні. Рушниці! Ось вони тут, перед ним! Кожна ненависна пика — рушниця. За рушниці він приймав бій. Він сам- рушниця! Він сам — Революція! Він б’ється за всю Мексіку!» В «Мексіканці» з граничною повнотою виступають особливості Лондонового художнього інструментарію. Прагнучи через сюжетні конфлікти емалювати масштабні суперечності часу, Лондон, випереджаючи Хемінгуея, розробив засоби, що дали йому змогу розкривати якнайтонші відтінки в почуттях його героїв не так в авторському коментарі (згідно усталеної в американській літературі традиції), як в їхніх вчинках. Проголосивши за міру прекрасного людський зміст художнього образу, Лондон навчився якнайскупішими засобами відтворювати вже не тільки в композиційній структурі роману, а й у тісних рамцях короткого оповідання естетичне співвідношення між людиною й природою, людиною й суспільним буттям. На початку 1916 року Лондон вважився на той трагічний вчинок, що завдав стільки болю друзям і товаришам його по партії,— формально виступив із її лав. «Він віддав соціалізмові чимало — зазначав Ірвін Стоун, — і дуже багато від нього одержав, він залишає партію ніби, щоб узяти курс лівіше, та нічого те не змінило: прослуживши партії вірою й правдою п’ятнадцять років, він своїм виходом завдав їй тяжкого удару, а собі самому — смертельного». 22 листопада 1916 року Лондон, прийнявши смертельну дозу снотворного, пішов із життя. Звістка про це сколихнула Америку, її трудящий народ. Забулися Лондонові помилки й заблуди, — американське робітництво оплакувало смерть письменника-революціонера, письменника-соціаліста. Та й чи могло бути інакше, коли Лондонові твори стали за справжню школу життя робітничому класові Америки? А його книжки, розсовуючи рамки епохи, повчальні й сьогодні для прогресивної американської літератури, що стверджує проголошену ще Лондоном естетичну програму соціальної та художньої правди. Чи то ми занурюємося в грізну атмосферу великої наснаги революційних пристрастей, що її з такою громадянською відвагою відтворив Джон Рід, чи то вчитуємося в мужні сторінки Хемінгуеєві, що чверть століття тому оповіли світові про подвиги антифашистських борців на іспанській землі, чи то читаємо трагічну Апдайкову сагу про американського вчителя Джорджа Колдвела, що пожертвував, як міфічний Кентавр, «собою й своїм безсмертям заради людства», — завжди, завжди лунає в наших вухах Мартінів Іденів палкий заклик творити в ім’я людини й для людини. Адже саме в творах отакого плану знаходить своє втілення ясна мрія Лондона про перемогу в мистецтві «натхненного реалізму», що міг бути породжений тільки безмежною вірою в людину, її шукання та подвиг. 3. Лібман
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

1- ↑ Подумайте ↓ над цією пропозицією, мовив Йой І затраснув за нами двері
Це абсурд! Просто абсурд! – вигукнула я, як тільки ми з мамою опинилися на відстані семи кроків від щойно відвіданого кабінету

Підручник для студентів вищих навчальних закладів
Поруч із теоретичними матеріалами в ньому широко представлено описи різноманітних формуючих психолого-педагогічних технік, подається...

Передмова
Прийнято та надано чинності: наказ Національного космічного агентства України від 05. 10. 2006 р. №265

План роботи районного методичного об’єднання вчителів хімії на 2011-2012 н р
Знання про Європу базуються на загально педагогічних І дидактичних принципах серед яких природничі науки посідають місце поруч із...

V. Література Передмова
Аналіз виховної роботи за минулий рік, цілі завдання виховної діяльності з колективом

Передмова 1
Навч посібник. Вид. 2-ге, перероб. І доп./ За ред проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. — Львів: Світ, 2005

Правила безпеки для тютюнового та тютюново- ферментаційного виробництва днаоп 10 20-97 передмова
Затверджено наказом Державного комітету Украіни по нагляду за охороною праці від 22. 04. 97 №102

Передмова
Бажаю натхнення та витримки вчителям, творчих успіхів учням, радості та щастя їхнім батькам. Лише разом, у тісній співпраці, ми досягнемо...

Передмова
До того ж запевняю вас якщо в ті далекі часи бракувало хоч одного із згаданих тут законів чи звичаїв, то його з успіхом заміняв якийсь...

Книга адресується студентам, аспірантам, викладачам, всім, хто цікавиться...
Кушерець В. І. доктор філософських наук, професор, голова правління Товариства „Знання України”



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка