Пошук по сайту


Всеукраїнський студентський архів

Всеукраїнський студентський архів

Сторінка1/2
  1   2

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

1 .Говорячи про структуру світогляду, потрібно зауважи­ти, що вона досить різноманітна, має багато аспектів свого існування.

Зокрема, якщо розглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичного освоєння світу і його тео­ретичного усвідомлення, то основними структурними елемен­тами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, віра та ідеали.

Дійсно, практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця у світі, орієнтації в ньому. Інши­ми словами, щоб побачити світ у всій його цілісності, людина має кинути погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, які цей світ представляють. Тому й слід розглядати погляди як одну з найголовніших елементарних складових світогляду.

У світлі сучасної світоглядної культури погляди — це ви­біркове відображення свідомістю людини дійсності, яке від-

повідає певним потребам та інтересам. Таке понятійне визна­чення поглядів багато до чого зобов'язує. Зокрема, вказуєть­ся, що погляди бувають випадкові, стихійні — зумовлені перевагою підсвідомого в житті та діяльності людини. Водно­час погляди тяжіють до пошуку закономірного, свідомо ви­значеного. При цьому слід підкреслити, що нічиїх поглядів не буває. Тому цілком реальним є існування індивідуальних, особистих, сімейних, колективних, соціально-групових, націо­нальних, суспільних та інших поглядів. Окрім цього, погля­ди мають соціальну визначеність, тому ми говоримо про різ­номанітність їхнього існування, наприклад, економічні, полі­тичні, правові, релігійні, наукові, філософські погляди тощо.

Наступними з-поміж структурних елементів світогляду є уявлення.

Уявлення — це збережений і відтворюваний у свідомості людини образ раніше сприйнятого у світі, а також творення бажаного й очікуваного результату. Як структурний елемент світогляду уявлення, вибране поглядами людини, намага­ються вдосконалити, наблизити в кінцевому підсумку до мети. Основою уявлень є актуалізація минулого досвіду, по­передніх сприймань і відчуттів.

Але найпотужнішою і найважливішою складовою уявлен­ня є те, що в ньому розрізняється пам'ять і фантазія. Це озна­чає, що саме через уявлення людина отримує здатність поба­чити найвищу цінність минулого в житті людини і людства — те, що було ними втрачене; те, що не вдалося реалізувати на гілці прогресивного розвитку. Тому уявлення — це своєрід­не конструювання світоглядних орієнтирів, пов'язане з ми­нулою, теперішньою і майбутньою діяльністю людини.

Певна міра невизначеності уявлення стосовно конкрет­ного напряму діяльності людини надає цьому термінові ще й значення неповного, приблизного, попереднього знання. Тому цілком логічним є те, що наступним структурним еле­ментом світогляду постають знання та оцінка знань.

Дійсно, всяке пізнання, його різноманітні типи і види, тво­рять знання, формуючи світоглядний каркас. Отже, основа світогляду, один із його засадничих структурних елементів — знання, тому що саме вони є його інформаційним підґрунтям. Саме в цьому розумінні знання висвічується як створений людиною, системно-узагальнений образ дійсності.

Однак знання далеко не вичерпують змісту світогляду. Для того щоб знання набули світоглядного змісту, вони ма­ють бути піддані нашій оцінці, освітлені нашим до них став­ленням. Людина все оцінює з точки зору своїх власних інте­ресів, інтересів певних соціальних груп, суспільства в ціло­му. А це означає, що до структури світогляду входять не лише знання, а і їхня оцінка. Тобто світогляду притаманна не лише інформаційна, а й ціннісна (аксіологічна) насиченість.

Оцінка знань виводить світогляд на якісно новий рівень. Світогляд через оцінку знань починає виявляти значущість тих чи інших явищ стосовно минулого, теперішнього і май­бутнього в житті людини.

 

Проте знання набувають здатності високого рівня значу­щості насамперед тоді, коли починають працювати, а це відбу­вається у процесі перетворення їх на переконання. Переко­нання — це постійний компонент світогляду, призма, через яку в певному ракурсі проглядається дійсність. Переконан­ня — не лише інтелектуальна позиція, а й емоційний стан, стихійна психологічна настанова. Отже, у найбільш загаль­ному плані переконання це незворушна впевненість у правильності ідеалів, принципів, ідей, поглядів, які, немов­би оволодівши людиною, підпорядковують собі її почут­тя, розум, волю, совість і вчинки. Переконання передбача­ють не лише розуміння, а й беззаперечне прийняття певної реальності, поглядів та ідей, які заволоділи думкою та почут­тями людини і до яких прикута вся її увага.

Тому переконання органічно пов'язані з таким структур­ним елементом світогляду, як віра, вірування. Віра це ставлення людини до певного знання, суджень, уявлень, ідей як до такої істини, якій не потрібна перевірка пізна­вальною діяльністю. У третьому розділі, розглядаючи віру як один із проявів духовності, ми підкреслювали, що це внут­рішньо притаманний людині потяг до певного ідеалу. Тут ми насамперед підкреслюємо, що віра дає людині впевненість у необхідності саме цього, а не іншого світоглядного вибору. Віра дає людині наснагу щодо перетворення переконань на ідеали. Тому віра, у якій би формі вона не виступала (віра в Бога, віра у світле майбутнє, віра в батька, матір, віра в са­мого себе, у свої власні сили тощо), завжди показує, що пе­реконання — це ідеї, втілені в дію, і водночас дія, освітлена ідеєю. Саме тому переконання потрібно розглядати поряд із вірою, бо цей союз найбільш яскраво демонструє так по­трібний сьогодні світогляд сильної, соціально активної осо­бистості. 

Поряд зі знаннями, ціннісними орієнтаціями, вірою і пе­реконаннями важливим структурним елементом світогляду є ідеали. Вони нагадують собою вогники, які постійно при­тягують людину до себе, зігріваючи її теплом віри, любові, надії, заполоняючи її серце одвічною мрією про щастя. Ідеа­ли це те, до чого прямують усі думки, почуття і діяння людини.

Тому світогляд, до структури якого входять ідеали, не­можливо визначити як просте відображення дійсності. На­явність у світогляді ідеалів характеризує його як випере­джувальне відображення, як силу, що не тільки відображає дійсність, а й орієнтує людину на зміну цієї дійсності. Отже, самі по собі ідеали ще не формують цілісного і дійового світо­гляду, якщо вони не пов'язані з процесом соціальних відно­син. Світогляд формується під впливом соціальних умов, виховання та освіти. Протягом усього процесу формування світогляду він не лишається безвідносним до ідеалів. 

Структура світогляду з необхідністю висвічує також міру наближення людини до світу при творенні основних рівнів його системно-узагальненого образу. В цьому розумінні, як правило, виділяють такі структурні елементи світогляду, як буденний (або його ще називають звичайним) і теоретичний світогляд.

 

2. Якщо підходити історично, то філософії як особливого типу світогляду передували міфологічний і релігійний типи світогляду. Міф як особлива форма свідомості і світогляду представляв собою своєрідний сплав знань, хоча і досить обмежених, релігійних вірувань і різних видів мистецтва.Переплетення у міфі елементів знань про світ з релігійною та художньої фантазією знаходить своє вираження в тому, що в рамках міфу думка ще не здобула повної самостійності і найчастіше вдягалися в художньо-поетичні форми, що чітко проглядається в "міфах Стародавньої Греції", в "Іліаді", "Одіссеї", національному фольклорі і т. д. І в той же час в міфах вже малювалася картина світу в цілому у вигляді теософії, йшов пошук шляхів затвердження єдності природи і суспільства, світу і людини, минулого і сьогодення, вирішувалися у своєрідній формі світоглядні проблеми.

Подальший розвиток світорозуміння пішло по двох лініях - по лінії релігії та по лінії філософії.Релігія - форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земній, природний і потойбічний, надприродний, небесний. При цьому на відміну від науки, теж створює свій другий світ у вигляді наукової картини природи, другий світ релігії заснований не на знанні, а на вірі в надприродні сили і їх чільну роль у світі, в житті людей. До того ж сама релігійна віра - це особливий стан свідомості, відмінне від упевненості вченого, яка базується на раціональних засадах; в релігії ж віра реалізується в культі і через культ.Причина релігії - залежність людей від непідконтрольних їм природних, природних і соціальних сил. Вона виступає як ілюзорне заповнення слабкості людини перед ними. Довга еволюція релігії призвела до ідеї Бога як розпорядника справ земних і небесних. Релігія свого часу грала позитивну роль як засіб соціальної регуляції, формування усвідомлення єдності людського роду, загальнолюдських цінностей.Загальне, що споріднює релігію та філософію, - це рішення світоглядних проблем. Але характер підходу до цих проблем в їх рамках, так само як і саме їх рішення, глибоко по-різному. На противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Вже перший крок філософії полягав у пошуку єдиного в усьому, в пошуку першооснови світу не за його межами, а в ньому самому.

3.  Виникнення філософії покладає початок її буттю. Зупинимося на цій думці. Вона не є якоюсь пересічною, простою констатацією історичного факту. Пев­ною мірою вона навіть єретична. Справа в тому, що ми звикли пов'язувати виникнення з розвитком. Виникнення чогось дає початок його розвитку - такою є поширена модель пояснення всього здійснюваного у світі. Така сама модель застосовується й до пояснення філософії в її реальному здійсненні в культурі. Європейська освіченість звикла сприймати всю знавану досі філософію саме як історію філософії.
Так, філософія як реальне явище людської культури існує в часі й просторі, але разом з тим і поза часом. Творювані нею смисли несуть на собі відбиток своєї доби й разом з тим являють дивовижну стійкість щодо плинності часу. Вони не тільки не старіють з часом, а навіть виявляють здатність до самозростання й самоперетворення. Навіть у творах уславлених за життя філософів (Платона, Канта, Геґеля та інших) ми віднаходимо сьогодні зміст багатший, ніж їхні сучасники. Що вже казати про тих, чиї ідеї свого часу взагалі не брали до уваги.
     Розгляд культурного існування філософії тільки як її історії полегшує, звичайно, її загальний огляд, сприяє ство­ренню деякої загальної картини. Але це відкриває шлях до різного роду схематизму. Будь-яка модель історії філософії залишається картиною історико-філософського процесу, а не образом живої філософії в її культурному здійсненні. Реальна філософія живе сполученням і перегуком філософських ідей, які були висловлені в різний час і в різних кінцях світу. Й чим більш зрілою й внутрішньо багатою стає філо­софія, тим ширше залучає вона до реального здійснення в духовному житті людства своє минуле. Те, що в картині історико-філософського процесу постає як певний минущий момент сходження до більш зрілих форм філософського знання, в реальній філософії, в її культурному бутті являє собою її постійний "ресурс", що може бути будь-коли викорис­таний, причому часом зовсім несподіваним чином. Так, наприклад, кілька сторіч чекали на інтерес до них цілі потужні шари середньовічної філософії, які почали інтенсивно розроблятися й оновлюватися від кінця XIX сторіччя.
     Отже, реальна філософія - це реальне здійснювання в культурі філософської думки, це багатоманітне й багатовимірне буття філософських ідей. Але як саме, в який спосіб утверджує себе філософія у своєму бутті?
     Головний спосіб буття філософії в культурі - це діалог логосу і міфа. Логосом стародавні греки називали об'єктивний закон, чітке, сперте на послідовну думку знання, нарешті, сповнене змістом і належно оформлене слово. Звичні для нас поняття "логіка", "логічне" є похідними від поняття "логос". Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування й упорядкування дійсності до створення чітких, раціонально осяжних, логічних моделей світу. Оскільки така філософія орієнтується на знання науко­вого типу, то такий спосіб породження й здійснення філософських ідей стали називати епістемним Прикладом епістемного способу буття філософії можуть бути вчення Арістотеля, Фоми Аквінського, Гоббса, Канта, Гегеля, нарешті, увесь філософський позитивізм XIX і XX сторіч (Конт, Спенсер, Мах, Авенаріус, Рассел та ін.). Скрізь тут ми стикаємося з прагненням передусім логічно відтворити світ і людину в ньому шляхом упорядкування й узагальнення наявного знання. Істина розглядається як теоретичний образ дійсності, й ге, що не відповідає цьому образу, виштовхується на периферію усвідомлення.
     Як уже зазначалося раніше, виникнення філософії було історично необхідною формою подолання міфології, актом культурного сходження й подолання міфа в його безумовній всевладності. Але поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла спростувати самих буттєвих засад міфа як деякої первинної форми повноти життя, певного вияву стихійно-творчих потенцій світу й людини. Звичайно ж, у межах філософії все це набуває специфічних форм. Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання, а життєствердна стихія творчості - як відкритість і неупередженість думки, як одвічне поривання до відшукування й ствердження істини. Власне, це те, шо Піфагор, Сократ, Платон і багато інших називали мудрістю. Тому відповідний спосіб буття філософії називають софійним. Платон, Сенека, Августин, Паскаль, Кіркегор, Ніцше, Толстой - все це філософи софійного типу. Філософське знання для них - це передусім універсальний засіб самовизначення й самопіднесення людини. Вони не споглядають буття, а ніби перебрідають його вбрід, часом долаючи супротивну течію, їхнє ставлення до істини - пристрасне, часом ревниве служіння. Але ніколи не поривають вони з буттям і його смисловим осереддям - людиною.
     Кожний із названих способів буття філософії - епістемний і софійний - має свій смисловий грунт, своє культурне призначення. У процесі розвитку філософії спостерігається навіть певний ритм: період переважання софійного способу породження й здійснення філософських ідей (софійний тип філософування) змінюється періодом поширення, а то й панування епістемної філософії; потім знову на передній план виходить софійна філософія й так далі. Скажімо, на зміну періоду одвертої софійності грецької філософії (публічні філософські бесіди Сократа, художньо-філософські діалоги Платона) приходить період епістемності у філософії. Арістотель не тільки узагальнює й упорядковує набуті його попередниками філософські знання, він також дає лад майже всьому масиву наявних тоді знань. Одночасно представники школи Платона займаються подальшою розробкою й деталізацією ідей свого вчителя, наближаючись у способі мислення радше до Арістотеля. Започаткована ним форма філософського тексту - трактат - на багато сторіч набула характеру найбільш достотної форми реалізації філософських ідей.
     Таким чином, софійний спосіб філософування виходить на передній план, починає переважати в культурі тоді, коли конче потрібним стає породження нових філософських ідей, коли відсутною стає потреба в розширенні обріїв філософського мислення. Софійна філософія здійснює прорив у майбутнє; прорив, який часто-густо не спирається безпосередньо на наявний рівень знання й наявну здатність до самоусвідомлення. А справжнім грунтом філософського новаторства тут є сама здатність філософії до універсального осягнення дійсності, а отже, й здатність охоплювати й вислов­лювати у свій спосіб такі тенденції буття, що не віднайшли ще свого відтворення в усталених структурах суспільної свідомості й культури. Філософія в її софійному вимірі здатна на висловлювання практично нескінченної смислової глибини. Спробуйте, наприклад, пояснити собі сенс такого висловлю­вання, запозиченого з одного давньоіндійського тексту: "Сум мудрих думок про добро звільняє нас від кайданів" ("Дхаммапада").
     Філософія епістемного типу відіграє в культурі упорядко­вуючу, організуючу роль. Вона здійснює раціонально-логічну обробку й розгортання філософських ідей, породжених твор­чим натиском софійного мислення. Так на зміну творчим пориванням і всеосяжним прагненням філософії доби Відродження (Кузанець, Бруно, Монтень тощо) приходить урівноважена й послідовна, зорієнтована на ідеал універсального знання філософія XVII сторіччя (Гоббс, Декарт, Локк, Лейбнц). Так на зміну шуканням достотної духовності у острозьких книжників згодом приходить раціоналістична філософія професорів Києво-Могилянської академії. Щоправда, згодом у другій половині XVIII сторіччя знову піднімається хвиля софійності у філософії: художньо-філософська літе­ратура на Заході, життя й вчення Сковороди в Україні.
     Окреслений нами побіжно ритм зміни софійності та епістемності у філософії - це лишень одна, хоча й найбільш яскрава, форма вияву діалогу логосу й міфа в бутті філософії. M той чи той спосіб смислове сполучення софійності та епістемності присутнє на кожній "ділянці" історичного буття філософії. Є чимало філософських учень, де це сполучення безпосередньо становить їхній зміст. Таким, наприклад, є нчення Френсіса Бекона або Володимира Соловйова (1853 - 1900). У останнього логічний спосіб розробки фі­лософських ідей поєднувався із свідомою орієнтацією на цілісне, багатовимірне знання як ідеал філософії. Соловйов прямо називав його Софією й прагнув ствердити софійність усіма набутими на той час засобами філософського знання.
     Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий висновок: епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для здійснення філософією її соціально-культурного призначення, їхня смислова сполученість надає філософії стабільності й динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й культурі. Подвійність способу буття забезпечує філософії її сутнісну єдність.
     Багатоманітність буття філософії стає справді разючою, коли ми переходимо до розгляду його структурного виміру. До складу тієї царини культури, що її ми звемо філософією, ввіходять найрізноманітніші форми вияву філософських ідей, організації філософського знання. Але спостерігається й де­яка закономірність формоутворення в межах філософії. Можна, наприклад, виявити певні рівні організації філософських знань за ступенем їх узагальненості й спорідненості.
     Найпростішою формою буття філософії, його "клітинкою" є філософська ідея. Це є певне поєднання одним смислом деякого шерегу понять. Філософська ідея виявляє об'єктивну смислову спрямованість змісту поєднаних у ній понять. Вона додає нашому мисленню те, чого в ньому нібито й не було. Й що разом з тим не є йому чужим. Філософське мислення, власне, починається із здивування: як це спало мені на думку? А потім: та я ж це завжди знав! "Ніщо не виникає з нічого", "Світ матеріальний", "Бог створив час разом з буттям", "Свобода передує буттю", "Людина є самобуття" - все це філософські ідеї. Тільки це ідеї різної складності й різного смислового обсягу. Одні з них виникають біля витоків філософії, інші змогли вирости лише на гілках тисячолітнього дерева філософії. Але всі вони рівні в тому, що потребують свого пояснення й обгрунтування, свого подальшого розгортання в певну зорганізовану форму філософського знання. А це вже є перетворення філософської ідеї на філософське вчення. Філософські вчення, як правило, являють собою послідовне розгортання філософської ідеї або низки філософських ідей, здійснюване яким-небудь мислителем. Маючи своїм грунтом творчу особистість філософа, різні, навіть суперечливі ідеї утворюють тут смислову єдність. За приклад такої суперечливої єдності можна взяти, скажімо, вчення Канта.
     Коли той чи той філософ вибудовує свій образ людини й світу, маючи на думці вже деякі усталені ідеї, не важко визначити спорідненість його вчення з іншими філософ­ськими системами. Така форма спільності дістала назву філософської школи. Добре досліджена філософія античного світу легко членується на окремі філософські школи: іонійська школа, піфагорійська школа, ціла низка сократичних шкіл (кінічна, мегарська, школа кіренаїків), нарешті, школи Платона й Арістотеля та ще чимало інших. Так само легко виокремити філософські школи в культурі стародавньої Індії та Китаю. Скажімо, у давньоіндійській філософії виокремлюють такі школи: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, чарвака, джайнізм, буддизм. Те, що більшість античних філософів і мислителів Сходу творили в межах якоїсь певної ідейної спільності, пояснюється й збереженою пова­гою до традиційного, усталеного, й шанобливістю до людей, здатних до значних творчих звершень. Звідси авторитет учи­теля й готовність зректися своїх власних задумів і надій на духовні відкриття заради продовження й ствердження ідей Вчителя.
     У новітній час філософські школи не зникають остаточно, але врівень з ними стають потужні філософські вчення окре­мих видатних філософів, котрі можуть мати, а можуть і не мати відданих і беззастережних послідовників. Так, більшість з філософських велетів XVII сторіччя - Бекон, Гоббс, Спіноза, Локк - не створили власних філософських шкіл. Але кожний з них окремо важить в європейській культурі більше, ніж ціла школа німецького філософа Вольфа (1679-1754).
      Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть, вважати філософську течію. На відміну від філософської школи, де ідейна єдність забезпечується спіль­ністю ідейного джерела, наступністю в порушенні й розробці філософських проблем, загальним баченням способів їх розв'язання, - на відміну від цього в межах філософської течії стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні. Такими є, наприклад, позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, неотомізм, прагматизм та ін. Скажімо, на початку XX сторіччя неабияку роль в духовному житті Європи відігравали Баденська і Марбурзька школи неокантіанства. Були також свої школи в межах неогегельянства й прагматизму, але тут критерієм членування філософської спіль­ності були радше національні відмінності у способі розробки спільних ідей.
     Найзагальнішою формою буття філософії є філософський напрямок. Це певна смислова єдність у філософії, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів сві­торозуміння. Загальновідомі такі напрямки у філософії, як матеріалізм та ідеалізм. Перший у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріальності світу, вторинності духу, а другий - принцип субстанційності духу, його визначальної ролі щодо світу й усієї людської реальності. До філософських напрямків слід також віднести реалізм та номіналізм, раціоналізм та ірраціоналізм, сцієнтизм та антисцієнтизм.
     Та картина багатоманітного й єдиного у своїй багатоманітності буття філософії буде неповною, якщо ми не зазначимо національну своєрідність породження, оформлення й ствердження філософських ідей. Дещо про це вже говорилося, коли порівнювалися між собою давньогрецька, давньоіндійська й давньокитайська філософії. Тоді зазначалося, що у філософії знаходить свій відбиток притаманна тому чи тому регіонально-культурному комплексові загальна орієнтація ставлення людини до світу. Звідси діяльний і послідовний теоретизм грецької філософії, космоетичне спрямування китайської й тяжіння до духовно-містичного універсалізму філософії Індії. Загалом же для європейської філософії характерною є всебічна розробка моделі діяльнісного ставлення людини до світу. Саме в цьому вбачають її провину деякі сучасні мислителі. Культивуючи образ людини-діяча, розпалюючи й підтримуючи беззастережну жадобу до нових знань, європейська філософія, стверджують вони, викликала до життя новоєвропейську науку й усю техногенну цивілізацію. На їхню думку, філософія діяльності в усіх її виявах є - несвідомо - розгорненою моделлю володарювання, найзагальнішим об'єктом якого стала природа. Звідси, споживацький екстремізм у ставленні до геть усього. Отже, щоб стати відповідною до сучасної ситуації, до потреб уселюдського виживання, європейська філософія потребує суттєвого смислового коригування. Одні вважають, що орієнтиром для самоперетворення філософії мають стати ідеї й цінності культур Сходу. Інші шукають їх в європейському середньовіччі. Є треті, й четверті, й п'яті. Один з можливих шляхів у цьому напрямку - детальний аналіз усього культурно-філософського комплексу Європи з огляду на наявність у ньому ще недостатньо визначених і використаних можливостей. І важливе значення тут мають національні особливості буття філософії. Підняті "на поверхню" культурно-філософського процесу, вони нададуть філософії більш високого ступеня різноманітності, а отже, зроблять її більш пластичною, більш адаптивною до сьогоднішньої непростої ситуації в світі. Саме в цьому полягає загальнолюдська зна­чущість проблеми національної своєрідності філософії.
     Зрозуміло, проблема національної своєрідності філософії найбільше привертає до себе увагу мислителів тих народів, чиї філософські здобутки не набули ще загального визнання, не стали ще необхідною складовою загальної філософської освіченості. Щоб показати, що ознайомлення з ідеями Декарта або Канта не позбавляє інтересу філософію Масарика, Соловйова або Куліша, потрібно довести, що всі філософські вчення несуть на собі певний відбиток тієї чи тієї національної культури, й у цьому вони всі рівні й однаково заслуговують на загальнолюдське поцінування. Саме так міркував собі видатний український філософ Дмитро Чижевський, працюючи наприкінці 20-х років у Празі над першим систематичним викладом історії філософії в Україні.
     На думку Чижевського, національна своєрідність філософії виявляється передусім у таких суттєвих моментах її культурного буття: 1) у формі вияву філософської думки; 2) у методі дослідження; 3) у способі побудови філософського знання. Все це добре видно при порівнянні трьох найбільш розвинених в Європі національних культур - англійської, французької, німецької. У формі вияву філософських думок англійські мислителі прагнуть передусім простоти й переконливості, французькі - врівноваженості, змістовного схематизму, німецькі - відкриття діалектичного руху думки. Серед методів дослідження дійсності англійська філософія віддає перевагу емпіричним методам і методу індукції, фран­цузька - раціоналістичному доведенню, німецька - діалектичному методу в різних його формах. Відповідними щодо цього є також і національні відмінності у способах побудови філософських знань.
     Цікаво, що український філософ відносить до національних відмінностей тієї чи тієї філософії не тільки якісь притаманні тільки їй позитивні ознаки, але й приховані в них. можливості схиблення. Чижевський називає їх "національними помилками філософії". Наприклад, прагнення англійської філософської думки до простоти загрожує обернутися на поверховість, а тяжіння німецьких філософів до грунтовності філософського аналізу й вияву руху діалектичної думки в усіх її деталях обертається часом надлишковими мислительними конструкціями.
     Так само всебічно прагне висвітлити Чижевський і національні особливості української філософії. Насамперед він стверджує складність і нерозв'язаність найпершого з низки питань, які постають перед нами: що саме вважати українською філософією? Адже філософія на теренах України творилася й неукраїнцями, або ж українцями, але за межами України. До того ж більшість філософів, котрих ми сприймаємо як діячів української культури, писали свої твори не українською мовою. Нагадаймо, що українська література взагалі впродовж кількох сторіч була багатомовною. Тому слід уважно прислухатися до відомого вислову Івана Франка: "Прокопович, Сковорода, Кониський, Гребінка належать до української літератури на основі своєї діяльності, а не мови".
     Сучасний рівень культурно-філософських досліджень дозволяє зробити висновок про те, що національною філо­софією слід вважати певний протяжний у часі масив філософських ідей і вибудованих на їх підставі знань, породжених у контексті національного життя конкретного народу й відповідних до загальних життєвих і культурних його орієнтацій. Чижевський, зокрема, здійснює спробу пов'язати філософський шар української культури з національним характером українців та їхнім народним світоглядом. Застерігаючи, що його характеристика українського національного характеру є дещо гіпотетичною, він виокремлює такі головні його риси: 1) емоціоналізм, артистична вдача; 2) індивідуалізм і поривання до свободи; 3) рухливість і неспокій. Відповідними рисами української філософії є її життєво-практичне спрямування й разом з тим - тяжіння до духовного усамітнення, до виправдання індивідуального етичного шляху. Поряд з цим в українській філософії відчутний потяг до гармонії, до миру з природою, з людьми, з Богом. Щоправда, це дещо не узгоджується з такою рисою національного характеру українців, яку Чижевський назвав рухливістю й неспокоєм. Але, можливо, це тому, що філософія в українській культурі покликана була саме до того, щоб урівноважити й якось ввести в береги нашу одвічну національну незаспокоєність. На думку першого дослідника історії української філософії, смисловим стрижнем її є філософія серця. Найбільш виразним прикладом цього є філософська творчість Сковороди і Памфіла Даниловича Юркевича (1826 - 1874). Про зміст і значення поняття серця у філософії докладніше йтиметься далі, у розділі п'ятому. Зараз зазначимо лише те, що зроблена Чижевським загальна характеристика української філософії як філософії серця в цілому приймається нашим філософським загалом, хоча остаточного свого пояснення вона ще не дістала. Слід, мабуть, припустити, що визнання серця головним органом духовного життя людини пов'язане із специфічною формою вияву української національної духовності. Багато що свідчить про те, що вона стверджується передусім як душевність.
     Нарешті, на кінець зазначимо, що буття філософії є невід'ємним від буття культури, від усього людського буття загалом. Уже розгляд питання про національну своєрідність філософії показав, що філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв'язку з найдоглибнішими шарами людського буття. Вони породжуються практичними життєвими ситуаціями й релігійними дискусіями, політичною боротьбою й зіткненням художньо-естетичних смаків та вподобань. Вони повертаються в соціально-культурне буття через Систему освіти й мистецтво, через політичні програми й релігійні повчання. Отже, жива філософська думка неминуче виходить за межі суто професійного філософського знання й проймає собою всі ланки культурного життя суспільства. Не випадково Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915), вірний традиціям німецької ґрунтовності й систематичності, назвав свою багатотомову працю так: "Історія філософії Нового часу в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками". Неважко бачити, що Віндельбанду не вистачає якогось поняття для стислого означення буття філософії в усій його конкретності й багатовимірності. Таке поняття було запропоноване й обгрунтоване київськими філософами. Це поняття - філософська культура.

4.
  1   2

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Всеукраїнський студентський архів
Ця задача покладена на службу безпеки організації, яка є структурним підрозділом служби захисту інформації

Всеукраїнський студентський архів
Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології

Всеукраїнський студентський архів
У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів І послуг, створених за 'дний період

Всеукраїнський студентський архів
Розташування в періодичній системі Д.І. Менделєєва, будова атома, можливі валентності в сполуках, здатність до комплексоутворювання,...

Всеукраїнський студентський архів
Материалы данного файла могут быть использованы без ограничений для написания собственных работ с целью последующей сдачи в учебных...

Всеукраїнський студентський архів
Туреччина, Китай, Росія, сша, країни Близького Сходу. До європейсь­ких країн (Великобританії, Італії та ін.) металу експортується...

Всеукраїнський студентський архів
Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі благодатна....

Всеукраїнський студентський архів
Нафтопереробні заводи; Кременчуг (Полтавська обл.), Лисичаниськнй (Луганська обл.), Дрогобич (Львівська обл.), Львів. Надвірна (Івано-Франківська...

Всеукраїнський студентський архів
Автор презентує проект створення учнівської прибузької республіки „Майбуття Поділля”. Учнівське самоврядування виступає реальним...

Всеукраїнський студентський архів
Однією з головних особливостей цього процесу є утворення великих зон впливу найбільш розвинутих країн. Вони стають своєрідними інтеграційними...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка