Пошук по сайту


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

Сторінка1/25
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
януш леон вишневськии

януш леон вишневський

самотність у мережі


 

Київ
« Махаон- Україна» 2012

Вишневський, Януш Леон.
В55 С@мотність у Мережі: роман / пер. з пол. О. Кра­вець. — К.: Махаон-Україна, 2012. — 352 с.

ІБВК 978-617-526-280-1.

«Самотність у Мережі» — це історія віртуального кохання, що стала реальністю. Герої роману зустрічаються в інтернет- чатах, обмінюються еротичними фантазіями, розповідають історії зі свого життя. Зустрінуться вони в Парижі, подолавши не одне випробування, але головним випробуванням для ко­хання стане сама зустріч...
ББК 83.34ПОЛ

ББК 83.34ПОЛ В 55
Janusz L. Wisniewski S<§>motnoSc w Sieci
Переклала з польської Ольга Кравець
Дизайн і оформлення Іллі Кучми і Вадима Пожидаева
О Janus/, L WiSniewski, 2009 (D О. Я. Кранець, переклад, 2010 ISBN 978-617-526-280-1 (укр.) <Г) Иидашищтпо «Махаон-Україна», ISBN 978-83-7648-191 .'Имол.) 2012

З-поміж усіх вічних речей Кохання триває найкоротше...
 


@1

ЗА ДЕВ'ЯТЬ МІСЯЦІВ ПЕРЕД ТИМ...

Із платформи четвертої колії одинадцятого перону за­лізничної станції Берлін-Ліхтенберґ кидається під поїзд найбільше самогубців. Так запевняє офіційна, як завжди скрупульозна німецька статистика для всіх вокзалів Бер­ліна. Це, зрештою, помітно, коли сидиш на лавці біля четвертої колії одинадцятого перону. Рейки там набагато блискучіші, ніж на інших перонах. Часто повторюване ава­рійне гальмування надовго залишає рейки вишліфуваними. Крім цього, зазвичай темно-сірі та забруднені бетонні шпа­ли в кількох місцях уздовж усього одинадцятого перону набагато світліші від решти — де-не-де майже білі. В цих місцях вокзальні служби двірця використовували сильні детергенти, щоби змити плями крові: локомотиви та вагони розривали і волочили уздовж рейок тіла самогубців.

Ліхтенберґ — одна з найвіддаленіших станцій Берліна і при цьому найбільш занедбана. Позбавляючи себе життя на станції Берлін-Ліхтенберґ, маєш враження, що залишаєш за собою сірий, брудний, просмерджений сечею, обдертий від штукатурки метушливий світ, заповнений сумними або навіть зневіреними людьми. Такий світ залишити назавжди значно легше.

Вхід кам'яними сходами на одинадцятий перон є остан­нім у тунелі між касовою залою і тим трансформаторним

приміщенням, що її завершує. Четверта колія — найдальша колія на цілому двірці. Якби вирішити у касовій залі двірця Берлін-Ліхтенберґ накласти на себе руки, кинувшись під поїзд, то дорогою на рампу четвертої колії одинадцятого перону можна, хоч ненадовго, але продовжити собі життя. Тому самогубці майже завжди обирають четверту колію на одинадцятому пероні.

На платформі четвертої колії є дві прикручені величез­ними шурупами до бетонної основи розмальовані графіті й порізані ножами дерев'яні лавки. На лавці, ближчій до виходу з тунелю, сидів худий смердючий чоловік. Він уже роками жив на вулиці. Тремтів од холоду і страху. Сидів з неприродно скрученими стопами, руки тримав у кишені подертої і заплямленої болоньєвої куртки, посклеюваною в кількох місцях жовтою липкою стрічкою з блакитним на­писом Just do it. Він курив цигарку. Біля нього на лавці стоя­ло декілька банок з-під пива і порожня пляшка від горілки. Біля лавки, у фольговому рекламному пакеті мережі Aldi, з якого вже давно стерлася жовта фарба, містилися всі його пожитки. Пропалена в кількох місцях ковдра, кілька шпри­ців, коробка для тютюну, пачечки тонкого цигаркового па­перу, альбом фотографій з похорону сина, відкривачка до консервів, пачка сірників, дві упаковки метадону, заплям­лена кавою та кров'ю книжка Ремарка, старий шкіряний гаманець із пожовклими, подертими, а потім знову скле­єними фотографіями молодої жінки, а також диплом про закінчення навчання і посвідчення про несудимість. Того вечора до однієї з фотографій молодої жінки він прикріпив скріпкою листа, а також стомаркову банкноту.

Тепер чекав на поїзд із двірця Берлін-ЦОО до Ангер- муенде. Дванадцять хвилин після півночі. Швидкий поїзд з обов'язковою резервацією місць і вагоном Mitropa поряд із вагонами першого класу. Цей поїзд ніколи не зупиняється на станції Ліхтенберґ. Проїжджає дуже швидко четвертою колією і зникає в темряві. Він має понад двадцять ваго­нів. Улітку навіть більше. Чоловік знав це вже віддавна. Він приходив до цього поїзда вже не раз.

Цей чоловік боявся. Однак сьогоднішній страх був зовсім інший. Універсальний, загальновідомий, названий і докладно досліджений. Він добре знав, чого боявся. Най­гіршим є страх перед чимось, чого не можна назвати. Від страху без імені не рятують навіть уколи.

Сьогодні він востаннє прийшов на цей двірець. Потім він уже ніколи не буде самотній. Ніколи. Самотність — це най­гірше. Чекаючи на поїзд, він сидів спокійний, примирений із собою. Майже радісний.

На другій лавці, за кіоском з пресою та напоями, сидів інший чоловік. Його вік годі було б визначити. Близько тридцяти семи, сорока років. Засмаглий, із запахом доро­гого одеколону, в чорній вовняній маринарці, світлих фір­мових штанах, розстібнутій сорочці оливкового кольору й зеленій краватці. Біля лавки він поставив металеву валізу з наклейками авіаліній. Увімкнув комп'ютер, який витяг­нув із чорної шкіряної торби, але відразу ж зняв його з ко­лін і відставив поряд на лавку. Екран комп'ютера мерехтів у темряві. Стрілки годинника над пероном минули число дванадцять. Заходило на неділю, ЗО квітня. Чоловік підпер голову руками. Прикрив очі. Плакав.

Чоловік на лавці біля входу підвівся. Взяв фольговий па­кет. Переконався, що лист та банкнота в гаманці, взяв чор­ну банку з пивом і вирушив до кінця платформи, відразу біля семафора. Це місце він собі обрав уже давно. Минув кіоск з напоями і тоді побачив його. Він не сподівався ко­гось на одинадцятому пероні після півночі. Завжди був тут сам. Його охопив неспокій, не схожий на страх. Присут­ність цього другого чоловіка порушувала увесь його план. Він нікого не хотів зустріти на дорозі до кінця платформи. Кінець платформи... Це справді буде кінець.

І враз відчув, що хоче попрощатися з цим чоловіком. Підійшов до лавки. Відсунув комп'ютер і сів біля нього.

— Колего, вип'єш ковток пива зі мною? Останній ковток. Вип'єш? — запитав, доторкаючись до його ноги і простяга­ючи банку з пивом у його бік.

ВІН: Минула північ. Похилив голову і відчув, що не стримає сліз. Давно уже не почував себе таким самотнім. Це через цей день народження. Самотність як почуття вже декілька років лиш зрідка сягала його в шаленому вирі бу­денності.* Самотнім буваєш тільки тоді, коли на це є час. Він не мав часу. Так старанно організував собі життя, щоби не мати часу. Проекти в Мюнхені і в СІЛА, габілітація і лекції в Польщі, наукові конференції, публікації. Ні, в його біографії останнім часом не було перерв на роздуми про самотність, розчулення і такі слабкості як та, що ось зараз, тут. Тут, на цьому сірому спорожнілому вокзалі, при­речений на бездіяльність, він не міг нічим іншим зайнятися, щоб забути, і самотність з'явилася як напад астми. Те, що він опинився тут і має цю незаплановану перерву, тільки помилка. Звичайна, банальна, безсенсовна помилка. Як по­милка в друці. Перед приземленням на Берлін-Тегель він перевіряв у Інтернеті розклад руху потягів і не звернув уваги, що зі станції Берлін-Ліхтенберґ до Варшави потяги курсують тільки в робочі дні. А власне хвилину тому закін­чилась субота. Він навіть мав право цього не зауважити. Це було вранці, після кільканадцяти годин перельоту з Сієтла, перельоту, що завершував тиждень праці без перепочинку.

День народження опівночі на двірці Берлін-Ліхтенберґ. Якийсь абсурд. Може, він потрапив сюди з якоюсь місією?! Це місце могло б бути чудовим сценічним оформленням для подій фільму, неодмінно чорно-білого, про марнотність, сірість і трагічність життя. Він був переконаний, що Воя- чек1 тут, у цій хвилі написав би свій найпонуріший вірш.

День народження. Як він народився? Як це було? Чи дуже їй боліло? Про що вона думала, коли їй боліло? Він ніколи її про це не питав. Власне кажучи, чому ні? Так просто: «Мамо, чи тобі дуже боліло, коли ти мене народжу­вала?»

Сьогодні він би хотів це знати, та коли вона ще жила, таке ніколи не спадало йому на думку.

Тепер її уже нема. Й інших також. Усі найважливіші люди, яких він любив, померли. Батьки, Наталія... Він не мав нікого. Нікого важливого. Мав лише проекти, конфе­ренції, терміни, гроші й часом визнання. Хто взагалі па­м'ятає, що в нього сьогодні день народження? Для кого це має значення? Хто це помітить? Чи є хтось, хто про нього сьогодні подумає? І тоді з'явилися сльози, яких він не зміг уже стримати.

Раптом він відчув, що хтось його штурхає.

—  Колєґо... Вип’єш ковток пива зі мною? Останній ков­ток? Вип’єш? — почувся захриплий голос. Він підвів голову. Налиті кров’ю, настрашені очі у вели­ких очницях вихудлого, зарослого і вкритого ранами облич­чя благально дивились на нього. У простертій тремтячій руці чоловіка, який сидів поряд, була банка пива. Чоловік помітив його сльози, відсунувся і сказав:

—  Слухай, колєґо, я не хочу тобі перешкоджати. Я не хотів, справді. Я теж не люблю, як хтось чіпляється, коли я плачу. Я піду собі геть. Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно. Він не відпустив його, вхопивши за куртку. Взяв банку з його руки і сказав:

—  Ти не перешкоджаєш. Слухай, ти навіть не знаєш, як я хочу з тобою випити. Не йди. Моє ім’я — Якуб. І раптом він зробив щось, що видавалося йому тієї миті зовсім природним і чому він не міг опертися. Він притяг­нув того чоловіка і притулив до себе. Поклав його голову на плече, прикрите подертою болоньєвою курткою. Вони сиділи так якусь мить, відчуваючи, що відбувається щось урочисте. У певний момент тишу порушив потяг, про- літаючи з гуркотом повз лавку, на якій вони сиділи при­тулившись один до одного. Тоді чоловік зіщулився, мов перелякана дитина, притиснувся до нього і сказав щось, що заглушив гуркіт коліс потяга, який мчав повз них. Згодом його пройняв сором. Той другий мусив відчути те саме, бо зненацька відсунувся, мовчки підвівся й рушив до схо­дів, що вели до тунелю. Біля одного з металевих кошиків на сміття він зупинився, витягнув листок паперу зі свого фольгового мішка, зім’яв його в руці і викинув до смітника. Згодом зник у тунелі.

—  Усього найкращого з нагоди дня народження, Якубе, — мовив голосно, випиваючи останній ковток пива з банки, яку той чоловік поставив біля комп’ютера, що продовжував миготіти. Це лише мить слабкості. Напад аритмії серця, який минув. Він сів, випроставшись на лавці. Поліз до торби за стільниковим телефоном. Витягнув куплену вранці берлінську газету, знайшов рекламу сервісу таксі. Набрав номер. Спакував комп'ютер і, тягнучи з гуркотом по ковдо- бинах платформи валізку, подався у напрямку тунелю, який вів до касової зали і виходу до міста.

Як це було? Як він це сказав? «Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно».

ВОНА: Вже давно жоден мужчина не старався аж надто, щоби вона мала такий настрій, почувала себе привабливою і мала найкращі напої в келиху.

— Ніхто не заперечить, що в Попелюшки було винятко­во сумне дитинство. Злі єдинокровні сестри, непосильна праця і люта мачуха. Крім того, що їй доводилося затрую­ватись, витягаючи попіл із зольника, вона не мала навіть каналу МТУ, — сказав, вибухаючи сміхом, молодик, котрий сидів навпроти неї за баром.

Він був на кілька років молодший від неї — не більше двадцяти п'яти. Гарний. Неймовірно елегантний. Вона дав­но не бачила так гармонійно одягненого чоловіка. Саме так. Гармонійно. Він був вишуканий як його гарні, пошиті на замовлення костюми. Усе в ньому гармоніювало. Запах оде­колону пасував до кольору краватки, колір краватки пасу­вав до кольору каміння в золотих запонках на манжетах бездоганно голубої сорочки. Золоті запонки на манжетах — хто ще взагалі тепер носить такі запонки? — своїм розміром і відтінком золота пасували до золотого годинника на кисті правої руки. А годинник пасував порі дня. Тепер, увечері, на цю зустріч з нею в барі він одягнув елегантний прямо­кутний годинник з делікатним шкіряним паском під колір його костюма. Зранку на зібранні в берлінському офісі їх­ньої фірми він мав важкий, достойний ролекс. А крім того, зранку він пахнув інакше. Вона це напевно знає, бо зумисне підвелася зі свого місця і нахилилася за пляшкою газованої води якраз над його головою, хоча мала цілу тацю з пляш­ками перед собою.

Увесь передобідній час вона приглядалася до нього. Звали його Жан, і він був бельгійцем «з абсолютно францу­зької частини Бельгії», як сам наголошував. Вона не знала, чим французька частина Бельгії аж так особливо відрізня­ється від фламандської, але відзначила, що бути з францу­зької частини, очевидно, є більшою честю.

Як виявилося згодом, Жан не лише для неї став найбіль­шою атракцією того цирку в Берліні. їх стягнули з цілої Європи до центрального управліня в Берліні, щоб сказати, що насправді їм нічого сказати. Вже рік вона сиділа разом із їхнім бельгійським аналогом у проекті, який у Польщі не міг вдатися. Пристрої, які вони хотіли продавати, не відпо­відали польському ринку. Годі продавати ескімосам креми для засмаги. Навіть якщо ті креми найвищої якості.

Вона взагалі не хотіла сюди приїжджати і робила все, щоб перекинути цю поїздку на когось іншого з її відділу. Вони з чоловіком давно планували виїзд у Карконоше з прогулянкою до Праги. Не вдалося. На чітке розпоря­дження з Берліна приїхати мала саме вона. Та ще потягом, бо для того щоб це перебування в Берліні взагалі мало сенс, вона насамперед мусила провести один день у філії їхньої фірми в Познані.

їдучи сюди з Варшави — останнім часом вона ненави­діла подорожувати потягами — мала дуже багато часу, щоб опрацювати стратегію, яка б дозволила їй відмовити центральне управління від цього проекту. Проте Жан, той бельгієць із запонками, які, мабуть, пасують навіть до по­годи, переконав усіх, що «ринок у Польщі ще сам не знає, як потребує ці пристрої» і що він «має геніально простий задум зробити так, щоб польський ринок про це дізнав­ся». Потім упродовж години на тлі випещених кольорових слайдів розповідав про свій «геніально простий задум».

Мало що вона сама б розповіла про це за п'ятнадцять хвилин і до того ж набагато кращою англійською, то на до­даток ніщо — за винятком мапи Польщі — на його слай­дах не відповідало дійсності. Але, крім неї, це ні на кого не справило особливого враження. Було видно, що директор з Берліна вирішила все ще перед презентацією. Вона також вирішила все ще перед презентацією. Проблема полягала в тому, що ці два рішення були абсолютно різні. Але хіба директор могла з нею погодитися? Чи хтось такий неймо­вірно привабливий, хто говорить англійською з таким ча­рівним французьким акцентом, міг помилитись? Директор дивилася на бельгійця, який розповідав дурниці на тлі кольорових фантазій, як на красеня, який ось-ось почне роздягатися. Тяжкий випадок менопаузи. Але що ж, оче­

видно, на думку директора, спокуса вартувала грошей ак­ціонерів. А крім того, завжди можна переконати ескімосів, що вони також засмагають упродовж довгої полярної ночі. Від космічного випромінювання. І креми їм, без сумніву, знадобляться.

Після Жана виступила вона. Директор навіть не доче­калася кінця її презентації. Вона вийшла — її викликала до телефону секретарка. Так усі дізналися, що її не варто слухати. Всі, як за командою, схилилися над клавіатурами своїх лептопів і зайнялися Інтернетом. Вона могла декла­мувати вірші або розказувати польською анекдоти — вони й так би цього не зауважили. Лише бельгієць, коли вона вже завершила свою презентацію, встав перед нею і з тим своїм обеззброюючим усміхом сказав:

—  Ви найчарівніший інженер, якого я знаю. Навіть якщо ви не праві, я слухав те, про що ви говорили, затамувавши подих і з якнайбільшою увагою. Коли вона потягнулась до торби, щоб показати йому свої розрахунки, він додав:

—  Чи могли б ви переконати мене у своїй правоті сьогодні ввечері в барі нашого готелю? Скажімо, близько десятої? Вона згодилася без вагання. Навіть не намагалася ні­чого ускладнювати будь-якими вигаданими нашвидкуруч побрехеньками про те, як вона дуже зайнята ввечері. Все офіційне, що можна було робити вечорами, вже відбулося. Її потяг до Варшави відходив зранку, близько полудня. Крім того, вона хотіла хоча б раз побути з бельгійцем так, щоб при тому не було берлінського директора.

Тепер тут, у барі готелю, вона тішилася, що зранку не протестувала надто запально проти того проекту. Бель­гієць виявився справді чарівним. Виглядало, що він часто буває в цьому готелі. З барменом розмовляв французь­кою — мережа готелів Mercure, в яких фірма традиційно резервувала їм ночівлю, належить французам, тому пер­сонал говорить французькою — тож, мабуть, вони зналися між собою.

Тепер, коли проект продовжено на наступний рік, вона матиме нагоду зустрічати його значно частіше. Він подо­бався їй. Вона думала про це, дивлячись на нього, коли він

м замовляв наступну порцію трунку. Бармен подав їм склян­ки з рідинами рідкісних пастельних кольорів і екзотични­ми французькими назвами; бельгієць наблизив своє облич­чя до неї.

— Я вже давно не розпочинав неділі з кимось настільки чарівним. Минула північ. Маємо тридцяте квітня, — сказав він, опісля вдарив легко своєю склянкою її руку й устами делікатно торкнувся її волосся.

Це було електризуюче. Вже давно вона не відчувала та­кої цікавості, що відбуватиметься далі. Чи може вона до­зволяти йому брати своє волосся до уст? Чи має право відчувати таку цікавість? Що насправді вона б хотіла, щоб сталося далі? Вона, дружина пристойного чоловіка? Усі то­варишки заздрять їй, що має такого. Як далеко вона могла б зайти, щоб відчути щось більше, ніж тільки те давно забуте тремтіння, коли знову хтось цілує її волосся, заплющуючи при тому очі? Її чоловік давно вже не цілує її волосся, він такий... такий страшенно передбачуваний.

Віднедавна вона думала про це дуже часто. І переважно з неспокоєм. Ні, не те, щоб усе зробилося буденним. Не аж так. Але зник цей потяг. Розпорошився десь у буднях. Усе охололо. Зрідка лише розігрівалося, на хвилину. В першу ніч після її або його повернення з якогось довшого виїзду, після сліз і сварки, яку вони вирішували закінчити в ліжку, після алкоголю або після запашних листків, спалених на вечірках, на чужих ліжках у відпустці, на чужих підлогах, біля чужих стін або в чужих машинах.

Це постійно було. Скажімо, бувало. Але без тієї дикості. Тієї містичної тантри на початку. Того ненаситу. Того голоду, який спричиняв те, що на саму лише думку про нього кров, шумуючи, відпливала вниз як шалена, і, як на замовлення, з'являлася вологість. Ні! Цього вже давно не було. Ані після вина, ані після листя, ані навіть на паркінгу при автостраді, куди він з'їхав, коли, повертаючись якоїсь ночі з якоїсь вечірки і незважаючи на те, що їдуть несамо­вито швидко, вона просунула — так якось найшло на неї під впливом музики в радіо — голову під його руки на кермі й почала розщіпати ремінь його штанів.

Це напевно через доступність. Усе було на віддалі витяг­нутої руки. Нічого не треба було добиватись. Знали кожен свій волосок, кожен можливий запах, кожен можливий смак шкіри і сухої, і вологої. Відомі були всі закамарки тіл, передчували всі зітхання, передбачували усілякі реак­ції і повірили вже давно в усі признання. Декотрі час від часу повторювались. Але вже не справляли враження. Вони просто належали до сценарію.

Останнім часом їй здавалося, що секс з нею для її чоло­віка має настрій — як взагалі їй могло таке спасти на дум­ку?! — католицької меси. Просто піти, ні над чим не замис­люватись — і знову маєш спокій на цілий тиждень.

Гможе, так воно у всіх? Чи можуть двоє дико бажати один одного, коли знаються кільканадцять років і коли бачило­ся, як інший кричить, блює, хропе, пісяє і залишає брудну туалетну мушлю?

А може, це не аж таке важливе? Може, воно потрібне лише на початку? Може, найважливішим не є хотіти лягти з кимось у ліжко, але хотіти встати зранку наступного дня і заварити один одному чаю? /

—  Чи я зробив щось лихе? — це Жан вирвав її із задуми. —  Я ще не знаю, — відповіла з вимушеним усміхом. — Вибач на хвильку. Я зараз повернуся. У туалеті вона витягнула з торбинки помаду. Дивлячись у дзеркало, сказала до себе:

—  Завтра перед тобою довга дорога. Почала малювати губи.

—  І чоловіка також маєш, — додала, погрожуючи пальцем своєму відображенню в дзеркалі. Вона вийшла з туалету. Проходячи біля реєстратури, по­чула, як якийсь чоловік, стоячи до неї плечима, вимовляє реєстраторці по літерах своє ім'я:

—  Я-к-у-б... Її вже не цікавило, що «станеться далі». Вона сумувала за чоловіком. Підійшла до бару, до того, хто чекав на неї. Вона піднялась навшпиньки й поцілувала його в щоку.

—  Ви не зробили нічого поганого. Навпаки. Вийняла з торбинки свою візитну картку, зворотний порожній бік міцно притиснула до уст, що блищали від свіжонакладеної помади. Примостила картку на барі поряд зі своїм келихом з недопитою пастельною рідиною.

—  На добраніч, — сказала тихо. ВІН: Таксист, який під’їхав під спустілий двірець Берлін- Ліхтенберґ, був поляком. Майже ЗО відсотків берлінських таксистів — поляки.

—  Завезіть мене до готелю, де є бар, десь неподалік двірця Берлін-ЦОО, і щоб був дорогий. —  Це неважко в цьому місті. — Таксист голосно засміявся. Зареєструвався в готелі. Перш ніж відійти, запитав:

—  Чи не були б ви такі добрі збудити мене за півтори години до відправлення першого потягу з двірця ЦОО до Варшави? Молодий працівник реєстратури відірвав погляд від якихось документів і вдивлявся в нього, не розуміючи.

—  Як це... Півтори години? Якого потягу? Тобто о котрій? Він спокійно відповів:

—  Бачите, я сам цього достеменно не знаю. Але ви так зворушливо пишете в рекламі вашого готелю, — він пока­зав кольоровий проспект, що лежав біля його паспорта, — чщо Mercure — це не лише безпечний дах над головою під час подорожі. Mercure — це також подорож. Отож зателефонуй­те, будь-ласка, на станцію і дізнайтесь, о котрій годині ви­рушає потяг до Варшави. І збудіть мене точно за дев’яносто хвилин до його відправлення. Я б також був вдячний, якби ви замовили мені таксі. Я хочу виїхати на двірець за годину до відправлення потяга. —  Так, звичайно, — відповів збентежений працівник реєстратури. —  Чи дозволите, я ще не піду в номер і залишу багаж у ре­єстратурі. Я б хотів зараз витратити багато грошей у барі вашого готелю. Ви припильнуєте, щоб мій багаж на той час був у безпеці, правда? Не чекаючи на відповідь, він поклав шкіряну торбу з лептопом на валізку і пішов до дверей, з-за яких долина­ла музика.

З кулеподібних колонок, прикріплених під стелею запов­неного гомоном залу, розливалася спокійна музика. Наталі Коль співала про кохання. Він роздивився. Лише один під­вищений столик біля еліптичного бару був вільний. Коли він туди дістався і побачив наповнений до половини келих, відчув розчарування. Хотів піти, гадаючи, що місце зайняте.

Тоді молодик, який сидів за сусіднім столиком, повернувся і сказав англійською:

—  Це місце, на жаль, уже вільне. Якщо маєте бажання, можете тут сісти. — І, дивлячись на нього з усмішкою, до­дав: — Це добре місце. Бармен підходить сюди дуже часто. Він сів і відразу почув запах ніжних парфумів. Lankôme? Biagiotti? Заплющив очі. Мабуть, усе-таки Biagiotti.

Парфуми здавна захоплювали його. Вони як новина, яку хочеш повідомити. Для цього не потрібно жодної мови. Можна бути глухонімим, можна бути з іншої цивілізації, але однак зрозумієш цю новину В парфумах є якийсь ірра­ціональний, таємничий елемент. Channel N° 5, Lair du Temps чи Poème — вони як вірш, який носиш на собі. Декотрі так непоправно sexy. Вони змушують озирнутись, навіть праг­нути жінку, яка ними користується. Він пам'ятає, як два роки тому відвідував Прадо. В якийсь момент повз нього пройшла жінка в чорному капелюсі, і його оповив містичний запах. Забувши про Ель Греко, Гойю та інших, він пішов за тією жінкою. Тепер він подумав, що за жінкою, яка тут хви­лину тому сиділа і залишила свій запах, теж хотів би піти.

Він вихилився й сперся ліктями на барі, щоб привернути увагу бармена, який нібито підходив до цього місця дуже часто. І тоді зауважив візитну картку, що лежала біля келиха. Контур уст був чітко відбитий на білому картоні. Нижня губа виразно ширша, рішучий вигин верхньої. Чудові уста. В Наталії були саме такі. Підніс картку до носа. Немає сум­ніву — Biagiotti\ Вона мусила належати жінці, яка сиділа тут кілька хвилин тому Він вирішив перевірити це.

Перевертав картку, коли почув:

—  Вибачте, але ця картка призначена для мене. —  Але ж, звичайно. Я саме хотів вас про це запитати, — збрехав, подаючи чоловікові візитку. Він запізнився. Не дізнається, кому вона належала. Моло­дик узяв її, сховав до кишені маринарки, залишив чайові для бармена на тарілочці філіжанки з кавою і мовчки пішов.

—  Пляшку добре охолодженого просеко. І сигару. Найдо­рожчу, яка у вас є, — мовив до бармена, який з'явився перед ним тієї хвилини. Такі губи були також у його мами. Але в матері все було чудове.

Той день, що минув, і тих декілька годин належали в пев­ному сенсі його матері. І зовсім не тому, що на свій день народження він думає про те, як вона його народила.

Він прилетів учора вранці з Сієтла до Берліна лише для того, щоб урешті побачити, де народилася його мати. Її біографія останнім часом цікавила його як роман, у де­кількох важливих розділах якого він брав участь. Прагнув будь-що довідатися про ті найперші.

Вона народилася недалеко від двірця Берлін-Ліхтен- берґ, у лікарні самаритянок. Дідусь вивіз до Берліна свою, на останніх місяцях вагітності, жінку з надією, що в Бер­ліні їм буде краще. Як це тепер називають? Економічний емігрант. Так. Саме так. За тиждень після приїзду до Берлі­на бабця народила його маму. В лікарні самаритянок. Лише туди привозили породіль просто з вулиці. Тих, без грошей. Учора він був біля того будинку. Тепер там якийсь турець­кий експериментальний театр.

Через три місяці вони повернулись до Польщі. Не могли жити в Німеччині. Однак, байдуже, що це були тільки три місяці. У свідоцтві про народження назавжди залишилась ця історична примітка: місце народження — Берлін. Так його мама стала німкенею. Це завдяки тому він має тепер німецький паспорт і може літати до Сієтла без візи. Хоча завжди літає з двома паспортами. Якось забув польський і почувався як без громадянства.

Бо він може бути лише поляком.

Офіціант приніс голубу пляшку просеко, сріблясту тубу з кубинською сигарою й малу гільйотину Відкривав пляш­ку, коли він запалював сигару. Перший келишок він випив одним духом. Сигара була чудова. Він давно не курив на­стільки добрих сигар. Колись у Дубліні. Багато років тому.

Він не міг припинити думати про вчорашню прогулянку по материному минулому. Проте її німецькість — це не лише лікарня самаритянок у передвоєнному Берліні й не лише цей запис у її свідоцтві про народження. Усе значно складніше. Так само, як і її біографія.

Він народився котрогось ЗО квітня, і був третьою дити­ною третього чоловіка своєї мами. На той день припадає Якуба. Всі вважають, ніби саме тому його назвали Якуб. Але це не так. Якубом називався другий чоловік його матері.

Польський художник, який 1942 року став німцем лише тому, що народився на 12 кілометрів занадто західніше, а під Сталінградом треба було мати повні окопи. Тоді оті справ­ді справжні німці менш справжніми німцями робили всіх. Звичайно, відразу після цього вони робили їх також німець­кими солдатами. Солдатами ставали тоді всі. Кульгаві, пси­хічно хворі, сухотники. Усі тоді могли і повинні були бути солдатами. Другий чоловік його матері не знав цього. Він не уявляв собі ані дня, ані ночі без його матері. Тому задовго до лікарської комісії насамперед навмисне пітнів, а потім бігав уночі босий по снігу в парку — він сподівався, що дістане туберкульоз. Дістав. Але й так його взяли в окопи.

Після війни вони не знайшли одне одного. Не допомог­ло навіть велике кохання. Позбувшись смутку, вона по­вірила, що художника в неї відібрала війна і що так воно мусить бути. Тоді в її житті з’явився його, Якуба, батько. Змарнілий, красень аж до запаморочення, стовідсотковий поляк після Штуттгофа. Вона з німецькою національністю, він — після трьох років табору. Батько ніколи не дав йому відчути, що ненавидить німців. Хоча ненавидів. Цікаво, чи пробачив би йому те, що він проживав у Німеччині.

Його батьки — це найкраще свідчення того, що ті польсь­ко-німецькі поділи — сам лише договір істориків, яким вда­лося переконати цілі народи. Зрештою, вся історія — лише договір. Насамперед щодо спільного обману. Домовилися, що саме цей, а не інший обман вивчатимуть у школі.

Знов йому зробилося сумно. Досить нині сумувати — у нього ж день народження. Він налив собі наступний кели­шок. Сьогодні він їде додому.

ВОНА: Усі місця у вагонах першого класу були продані. Вона зробила помилку, не викупивши зворотної плацкарти ще у Варшаві. Касирка на двірці Берлін-ЦОО сказала:

— Я маю лише кілька вільних місць у другому класі. Усі в купе для курців. Берете?

Її жахала перспектива кільканадцятигодинної їзди в за­димленій клітці. Але що вона мала вдіяти?

Вона сіла біля вікна. Обличчям у напрямку руху Була сама в купе. Потяг мав від’їжджати лише за півгодини. Вийняла з валізки книжку і скорозшивач із документами із зустрічі в Берліні. Окуляри. Пляшку мінеральної води. Стільниковий телефон. CD-плеєр, компакти, запасні бата­рейки. Вона роззулася і розіпнула два ґудзички на спідниці.

Купе повільно заповнювалось. У репродуктори оголоше­но про відправлення потягу, а одне місце й далі залишалося порожнім. Потяг уже рушав, як раптом розсунулись двері купе. Вона звела голову від книжки, і їхні очі зустрілися. Вона витримала його погляд. Це він схилив голову. Нага­дував у той момент засоромленого малого хлопця. Валізку примістив на полиці під стелею. Зі шкіряної торби витягнув комп'ютер. Сів на вільне місце біля дверей. їй здавалося, що він дивиться на неї. Вона встромила ноги в черевички. Розмірковувала, чи він бачить розіпнуті ґудзики спідниці.

За хвилину встав. Витягнув з торби банку дієтичної ко­ка-коли і три кольорові журнали: Spiegel Playboy, Wprost Поклав їх собі на коліна. Вона не знала чому, але те, що він був поляком, втішило її.

Зняв маринарку. Закотив рукави темно-сірої сорочки. Був засмаглий. Його волосся було в такому неладі, ніби він прийшов у купе просто з ліжка. Був неголений. Мав розіп- нену сорочку. Він не був молодий, однак моложавий. Відко­ли він зайшов, вона сподівалась, що ніхто не запалить тепер цигарки. Входячи, наповнив купе запахом свого одеколону їй хотілось якомога довше чути цей запах.

Крадькома кидала на нього погляд з-під окулярів. Він почав читати. Вона також повернулася до своєї книжки. В якийсь момент відчула неспокій. Підвела голову. Він вдив­лявся в неї. Мав сумні, змучені, зеленкаві очі. Пальцями правої долоні доторкався до рота і проникливо вдивлявся в неї. їй зробилося дивно тепло. Вона усміхнулася до нього.

Він відклав журнали і простягнув руку до комп’ютера. Пасажири в купе з цікавістю приглядалися до нього. З ки­шені маринарки він витягнув стільниковий телефон, потім нахилився вперед і увімкнув його до спеціального гнізда в задній частині комп’ютера. Може, не всі в купе розуміли, що він хотів зараз зробити, але вона знала, що він під’єдна­ється до Інтернету.

Спершу вона думала, ніби те, що він робить, претензійне і на показ, тут, у цьому потязі, відразу після виїзду з Берлі­на, але коли придивилася, з якою увагою він вдивляється

в екран, подумала, що це... Що він не претензійний і не на показ.

Запхала руку під блузку і делікатно запнула ґудзички на спідниці, поправила волосся і випрямилась на сидінні.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Національний книжковий проект 2010
В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464...

Книга друга X. Муракамі «1Q84. Кн. 2»
«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще...

Правила призначення трансфузій компонентів крові в лікувальних закладах...
Затверджені наказом уоз ода від 04. 05. 11 №352 та рішенням Комітету з трансфузійної медицини від 11. 06. 10, прот. №1

Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет...
Головного управління освіти І науки Харківської обласної державної адміністрації від 25. 04. 2012 №241, зареєстрованим у Головному...

Мета Конкурси «Intel-Техно Україна»
Конкурси «Intel-Техно Україна» та «Intel-Еко Україна» є національним етапом Міжнародного конкурсу Intel isef, який проводиться серед...

Каналізація зовнішні мережі та споруди основні положення проектування дбн в 5-75: 2013

Україна русько-лозівський навчально-виховний комплекс
Головному управлінні юстиції у Харківській області 14. 06. 2012 за №42/1405, з метою створення належних умов для виявлення й підтримки...

Водопостачання зовнішні мережі та споруди основні положення проектування
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Зовнішні мережі та споруди Газопостачання дбн в 5-20-2001
«Укрндішжпроект» ( Бабенко Т. П., Булгаков Г. М., Власюк А. В., Жидовецький Б. В., Ніколов О. М., Радченко B. C., Сопов В. В., Станкевич...

О. О. Скрипник Інститут проблем природокористування та екології нан україни, Дніпропетровськ
Розробка наукових основ технологій біогеодиверсифікації порушених гірничими роботами земель для розбудови екологічної мережі *



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка