Пошук по сайту


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с - Сторінка 2

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

Сторінка2/25
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

ВІН: Якщо в Німеччині можна на когось розраховувати, то лише на прибиральниць із Хорватії.

Звичайно, ніхто не розбудив його за дев’яносто хвилин до відправлення потягу до Варшави. Навіть не було кому сказати, що це просто скандально в готелі за 300 доларів за ніч. Працівника реєстратури з ночі вже давно не було видно за стійкою, а блондинка, яка перейняла після нього чергування, не виглядала на таку, що знає, де на мапі розта­шована Варшава.

Його розбудила прибиральниця, яка думала, що кімната порожня, і увійшла поприбирати, а він ще далі спав. Він не знав, о котрій годині відходить потяг до Варшави, але коли побачив, що вже за п’ять одинадцята, відчув, що не має багато часу.

Він не звертав уваги на те, що прибиральниця все ще стоїть там. Вискочив голий з ліжка, крикнув: «О курва мать!» і почав одягатися з шаленим поспіхом. Оскільки прибиральниця була з Хорватії, вона прекрасно зрозуміла «о курва мать», і коли він кидав до косметички все поспіль з полички у ванній, й вона пакувала до його валізки те, що лежало на нічному столику і біля телевізора. Через декілька хвилин він вибіг з номера. У першому пориві підбіг до реєстратури, але того працівни­ка, на щастя, не було. Коли він зорієнтувався, що блондинка з реєстратури не має поняття, про що йдеться, навіть не роз­рахувався. Вони мають номер його кредитної картки. Окрім того, в потязі він може увійти в Інтернет і заплатити. Карта American Express, яку він мав від фірми, дозволяє це.

Перед готелем стояв ряд таксі. Таксист пристосувався до ситуації: через десять хвилин вони були на двірці. Він не купив квитка. Прибіг на перон і вскочив до вагона, який стояв просто перед виходом з тунелю. Вдалося. Потяг ру­шив. Він відчинив двері першого, яке йому трапилося, купе.

Вона сиділа під вікном. Із книжкою на колінах. Уста були такі, як відбиті на візитній картці в барі. Волосся ззаду підібране. Високе чоло. Вона була прекрасна.

Він зайняв єдине вільне місце. Звичайно, він не мав ре­зервації. Байдуже. Він вирішить цю проблему, коли при­йде кондуктор. З картки, наклеєної на дверях купе, було написано, що це місце й так було зарезервоване допіру від Франкфурта-на-Одері.

Він витягнув газети. Кіоск у готелі продавав і польські часописи. Разом із французькими, американськими, анг­лійськими та італійськими. Wyborcza., доступна щодня як Paris Soir у готельному кіоску в центрі Берліна, в сто разів важливіша, аніж усі ті декларації про «готовність Польщі вступити до Європи».

У певний момент він не зміг стриматися. Підвів голову від газети і почав приглядатися. Крім помади на губах, вона не мала жодного макіяжу. Вона читала, щоразу торкаючись пальцями до вуха. Її руки вражали. Коли вона перегортала сторінки книжки, здавалося, що лише гладить їх довгими пальцями.

Вона підвела голову й усміхнулася до нього. Цього разу він не зніяковів, відповів усміхом.

Він не хотів більше читати. Підключив телефон до ком­п’ютера і запустив програму електронної пошти. Повільно пройшов цілу процедуру ідентифікації. Модем у стільни­ковому телефоні є, мабуть, найповільнішим модемом, який існує. Він часто замислювався, чому. Перевірить це, одразу як повернеться до Мюнхена.

У його поштовій скриньці в комп’ютері інституту в Мюн­хені був лише один e-mail. В адресі вказана назва відділення якогось банку в Англії.

«Знову якась реклама?» — подумав.

Він хотів її відразу викинути, але його увагу приверну­ла перша частина адреси: Jennifer®. У його спогадах це ім’я звучало як музика. Він вирішив прочитати.

Кемберлі, Саррей, Англія, 29 квітня

Ти Й. Л., правда???!!!

Так свідчить Твоя інтернет-сторінка. Я провела на ній сьогод­ні цілий дообідній час у своєму бюрі в банку. Замість того щоб зайти на сторінку лондонської біржі і працювати, за що мені тут незле платять, я читала слово за словом на Твоїй сторінці. По­тім узяла таксі і поїхала до книгарні в центрі Кемберлі купити польсько-англійський словник. Я взяла найбільший, який у них був. Я хотіла також зрозуміти ті фрагменти, які Ти опублікував на тій сторінці польською. Я не все зрозуміла, але зрозуміла атмос­феру. Таку атмосферу вмів створювати лише Л. Й. отож це, мабуть, усе-таки Ти.

Після роботи я пішла до мого улюбленого бару Club 54 непо­далік від двірця і напилася. Я чотири дні голодую, «очищаюся», голодуючи цілий тиждень. Знаєш, отож двічі на рік витримавши три дні абсолютного голодування, впадаєш у стан своєрідного трансу. Твій організм нічого не мусить перетравлювати. Лише тоді помічаєш, як обкрадає тебе процес травлення. Раптом маєш так багато енергії. Живеш як у похміллі. Ти креативний, піднесений, усі відчуття надзвичайно посилені й загострені. Твоє сприйняття як суха губка, готова всмоктати все, що тільки опиниться непода­лік. Тоді-то пишеш гарні вірші, вигадуєш надзвичайно революцій­ні наукові теорії, різьбиш і малюєш провокаційно й авангардово, а також особливо щастить на біржі. Це останнє я можу з певністю підтвердити. Крім того, Бах на «голоді» є... ну, який є... Він такий, ніби його грав сам Моцарт.

Проте такого стану досягаєш лише тоді, коли пройдеш «у страж­данні» перші 2 або 3 дні. Ці 2 або 3 дні - це безперервна боротьба з голодом. Від голоду я прокидаюся навіть уночі. Але перейшла через це все і починала відчувати нині похмілля «нетравлення».

І в цьому похміллі натрапила на Твою інтернет-сторінку. Не могло бути кращого моменту.

І все інше стало неважливим.

Узагалі, так направду, я не перервала голодування. У тому барі я ж нічого не їла. Лише пила. Переважно за спогади. Ніколи не пий - навіть якщо це «кривава мері» і вона така добра, як пода­ють у Club 54, і ти маєш найгарніші спогади - на четвертий день голодування. З'їж щось перед цим.

Потім я повернулася додому і написала цей e-mail. Він як сторінка зі щоденника виголоднілої (3 дні без їжі), п'яної (2 «криваві мері» і 4 guinness'n) жінки після перипетій (12 ро­ків біографії).

Тому, прошу, постався до нього з повагою.

П(перед) Скриптум: «Острів» у цьому тексті - якщо б Ти за­був - це мій острів Вайт. Маленька плямка на мапі між Францією та Англією на каналі Ла-Манш, там, де я народилась.

Дорогий Й. Л,

Знаєш, що я писала цей лист мінімум 1000 разів?

Я писала його в думках, писала на піску на пляжі, писала на найкращому папері, який можна було придбати в Об'єднаному Королівстві, писала собі ручкою на нозі. Писала його на супер­обкладинках дисків з музикою Шопена.

Я писала його стільки разів...

Я його ніколи не висилала. За останні 12 років - бо це було саме 12 років тому - я не вислала щонайменше тисячі листів до НЬОГО.

Бо це зовсім лист не до Тебе. Це лист до Л. Йота. Бо я поміняла йому ініціали, з'єднала їх і називала його Елйот.

Ти, правда, Й.Л., але знаєш його. Ти, мабуть, знаєш його так, як ніхто інший. Обіцяй мені, що розкажеш йому, що я написала. Розкажеш?

Бо Елйот мав бути як антракт між першим і другий актом опери. Я тоді п'ю найкраще шампанське, яке тільки є в барі. Якщо я собі цього не можу дозволити, то залишаюся вдома і слухаю диски. Він мав бути як це шампанське. Лише на перерву. Мало вдарити в голову. Мало смакувати і викликати це похмілля на наступний акт. Але музика була ще гарніша.

Елйот був такий. Як найкраще і найдорожче шампанське в барі. Сп'янив мене. Потім мала бути ще друга перерва. А потім концерт мав закінчитися. І шампанське теж. Але так не сталося. Вперше в житті з цілої опери я найкраще запам'ятала перерву між пер­шим і другим актом. Насправді та перерва ніколи не закінчилась. Я це усвідомила собі сьогодні вранці в тому клубі. Головно завдя­ки відчуттям, загостреним четвертим днем голодування і четвертій СКЛЯНЦІ диІППЄ55'у.

Я провела з ним 88 днів і 16 годин мого життя. Жоден мужчи­на не мав так мало часу і не дав мені так багато. Один був зі мною впродовж 6 місяців, а не зумів мені дати того, що я мала з Елйотом уже після 6 годин. Я була з тим типом, бо вважала, що тих його «6 годин» лише настануть. Я чекала. Але вони ніколи не настали. Якогось дня під час безглуздої суперечки він почав кричати:

- Що такого дав тобі той холерний поляк, після якого тобі нічого не залишилося? Навіть жодної фотографії. - А коли тріумфуючи додав: - Чи він хоч знав, що це таке - фотоапарат?! - я виставила за двері його напівпорожню валізку, з якою він вселився до мене.

Отож, що мені дав цей «холерний поляк»? Ну що?

Наприклад, він дав мені оптимізм. Він ніколи не говорив про смуток, а я знала, що він пережив крайній смуток. Він заражав оптимізмом. У нього дощ був лише короткою фазою перед прихо­дом сонця. Кожний, хто мешкав у Дубліні, знає, що такі думки - це приклад тотального оптимізму. Це при ньому я запримітила, що можна носити речі, які не мусять бути чорними. Це при ньому я по­вірила, що мій батько любить мою маму, лише не вміє це виявити. У це ніколи не вірила навіть моя мама, а також її психотерапевт.

Він дав мені таке почуття, коли тобі здається, що за хвилину ти здурієш від бажання. І при цьому ти напевно знаєш, що воно здійсниться. Він умів розповідати мені казку про кожну частину мого тіла. Мабуть, не було такої, до якої б він не доторкнувся чи не скуштував. Якби він мав час, поцілував би кожну волосину на моїй голові. Кожну по черзі. З ним мені завжди хотілося оголитися ще більше. В мене було відчуття, що чулася б направду гола лише тоді, коли б мій гінеколог вийняв мені спіраль.

І Він ніколи не шукав ерогенних місць на моєму тілі. Припускав, що жінка є ерогенним місцем як цілість, а в тій цілісності і так най- ерогеннішим є мозок. Елйот чув про нашумілий Є-пункт у піхві жінки, але шукав його в моєму мозку. І майже завжди знаходив.

Я дійшла з ним до кінця кожної дороги. Він завів мене до таких прекрасно грішних місць. Деякі з них є тепер для мене святістю. Інколи, коли ми кохалися, слухаючи опери або Бетховена, мені здавалося, що не можна бути ніжнішим. Ніби він мав два серця замість двох легенів. Може, й справді мав...

Наприклад, він дав мені таку малу червону Гумову грілочку у формі серця. Ненабагато більшу від долоні. Солодку. Лише він міг знайти щось таке в Дубліні. Бо лише він звертав увагу на такі речі.,Він знав, що я маю страшні ПМС-и перед ще гіршими менст­руаціями, і що тоді я несправедлива, жорстока, егоїстична, вредна відьма, якій усе заважає. Навіть те, що схід є на сході, а захід на заході. Одного дня він поїхав у інший кінець Дубліна і купив її. Тієї ночі, коли так жахливо боліло, він встав, наповнив її теплою водою і поклав мені на живіт. Але спочатку цілував мене там. Сантиметр за сантиметром. Повільно, делікатно і так неймовірно ніжно. По­тім поклав мені це на живіт і коли я, захоплена, вдивлялася в цю крихітку, він почав цілувати і смоктати пальці моїх ніг. Один за од­ним. На обох ступнях. Весь час дивився мені в очі і цілував. Навіть якщо ти не маєш ПМС-ів, можеш уявити собі, що це було чудово. На жаль, я пережила з ним лише три ПМС-и і три менструації.

Наприклад, він дав мені цю дитячу допитливість. Він питав про все. Так, як дитина, яка має право питати. Він хотів знати. Він на­вчив мене, що «не знати» - це «жити в небезпеці». Цікавився усім. Усе зважував, у всьому сумнівався і був схильний вірити у все, якщо лише вдалося переконати його фактами. Пригадую, як він одного дня шокував мене, питаючи:

-  Думаєш, що Ейнштейн онанізував? Наприклад, він навчив мене, що потрібно піддаватися своїм бажанням тоді, коли вони з'являються, і нічого не відкладати на пізніше. Так як тоді, під час гостини у величезному будинку якогось дуже важливого професора генетики, в ході дуже важливої нудної наукової дискусії про «генетичні обумовлення сексуалізму ссавців» він раптом встав, підійшов до мене, нахилився - всі замовкли, дивлячись на нас - і прошепотів:

-  На другому поверсі цього будинку є ванна, якої ти ще не ба­чила. Дивлячись на тебе, я не можу зосередитись на дискусії про сексуалізм. Ходи зі мною зараз до тієї ванни. І додав:

-  Думаєш, що це генетично обумовлено? Я чемно встала, ми пішли нагору. Без слів обпер мене об криш­талеве дзеркало у дверях шафи, спустив штани, розсунув мої ноги і... І «генетично обумовлений сексуалізм ссавців» набрав зовсім іншого, чудового значення. Коли через декілька хвилин ми повер­нулися вниз і сіли на свої місця, на хвилину запала тиша. Жінки уважно на мене дивились. Чоловіки запалили сигари.

Наприклад, він дав мені відчути, що я для нього найважливіша жінка. І все, що я роблю, має для нього значення. Щоранку, навіть коли ми спали разом, він, вітаючись, цілував мені руку. Розплющу­вав очі, витягав мою руку з-під ковдри і цілував. І при цьому казав: «Добридень». Завжди польською. Так, як він це зробив першого дня, коли нас познайомили.

Часом, коли він прокидався вночі «вражений якоюсь думкою» - так це називав - тихенько вислизав з ліжка і йшов працювати до тих свої генів. Повертався на світанку, заскакував під ковдру, щоб поцілувати мене в руку і сказати «добридень». Він наївно думав, що я цього не зауважувала. Я зауважувала наносекунди без нього.

Він міг прибігти до інституту, де в мене були заняття, і сказати мені, що запізниться на 10 хвилин на вечерю. Щоб я не хвилюва­лася. Розумієш, цілих неймовірно довгих 10 хвилин...

Наприклад, дав мені за ті 88 днів і 16 годин понад 50 пурпу­рових троянд. Бо я найбільше люблю пурпурові троянди. Останню дав мені о тій останній, 16 годині. Перед самим відльотом, на ле- товищі в Дубліні. Знаєш, коли я поверталася з того летовища, мені здавалося, що ця троянда - найважливіша річ, яку до цього часу хто-небудь дав мені в моєму житті.

Він був моїм коханцем і водночас найкращою приятелькою. Таке щось трапляється лише у фільмах, і лише в тих з Каліфорнії. Зі мною насправді трапилося в дощовому Дубліні. Він давав мені це все і нічого не хотів натомість. Абсолютно нічого. Жодних запев­нень, жодних обіцянок, жодних присяг, що «лише він і ніколи ніхто інший». Просто нічого. Це була та його єдина, бридка риса. Для жінки не може бути більшого страждання, ніж чоловік, який такий добрий, такий вірний, так любить, такий неповторний і не очікує жодних обіцянок. Просто він є і дає їй певність, що буде навічно. Ти лише боїшся, що та вічність - без усіх стандартних обіцянок - буде короткою.

Моя вічність тривала 88 днів і 16 годин.

О 17 годині 89-го дня я почала чекати на нього. Вже там на летовищі. Від воріт терміналу він від'їхав автобусом. Він поволі піднявся сходами, які вели до літака, і на самій горі, вже перед входом, повернувся в напрямку оглядової тераси, на якій я стоя­ла - він знав, що я там стою - і поклав праву руку зліва на своїх грудях. Стояв так мить і дивився туди, де я була. Потім зник у літаку.

Більше я його не бачила.

Перші три дні голодування це ніщо порівняно з тим, що я пе­режила в перші три місяці після його від'їзду. Він не написав. Не телефонував. Я знала, що літак прибув до Варшави, бо після його тижневої мовчанки телефонувала до офісу ЮТ'у в Лондоні, щоб переконатися.

Він просто поклав руку собі на серце і зник з мого життя.

Я страждала як дитина, яку віддали на тиждень до дитячого будинку, а потім забули забрати. Сумувала. Неймовірно. Кохаючи його, я не змогла бажати йому чогось поганого і ще більше страж­дала. За деякий час, з помсти, я перестала слухати Шопена. Потім, з помсти, викинула платівки всіх опер, які ми разом слухали. Потім, з помсти, зненавиділа усіх поляків. Крім одного. Його. Бо так я, щиро кажучи, не здатна мстити.

Потім мій батько покинув мою маму. Я мусила перервати на півроку навчання і з Дубліна повернутися на Острів, щоб їй допомагати. Це найбільше допомогло мені самій..На Острові все просто. Острів повертає речам відповідні пропорції. Коли йдеш на кліф, який був там уже 8 тисяч років тому, то багато справ, про які люди турбуються, бо вони для них такі важливі, втрачає своє значення.

Через шість місяців після його від'їзду, перед самим Різдвом, мені на Острів переслали пакет листів, писаних на дублінську ад­ресу. Серед них я знайшла картку від Елйота. Ту одну-однісіньку упродовж 12-ти років. На бридкому папері якогось готелю в Сан- Дієґо він написав:

Єдине, що я міг зробити, щоб витримати цю розлуку, це повніс­тю зникнути з твого світу. Ти б не була щасливою тут зі мною. Я б не був щасливим там.
Ми — з поділеного світу.
Я навіть не прошу, щоб Ти мені вибачила. Те, що я зробив, не можна вибачити. Це можна лише забути.
Забудь.

Якуб

Р. 5. Завжди, коли я маю у Варшаві більше часу, я їду у Желязо- ву Волю. Опинившись там, сідаю на лавку в саду біля невеликої садиби і слухаю музику. Часом плачу.
Я не забула. Але той лист мені допоміг. Нехай би я не погоджу­валася з тим, та все ж дізналася, як він вирішив впоратися з усім, що було між нами. Це було найегоїстичніше рішення, яке я знаю, але я принаймні довідалася, що він щось вирішив. Я мала хоча б це його «часом плачу». Жінки живуть спогадами. Чоловіки тим, що забули.

Я повернулася до Дубліна, завершила навчання. Згодом бать­ко вирішив, що вестиме справи нашої сімейної фірми на Острові. Я витримала рік. Переконалась, що мій батько - це тип з нульо­вим коефіцієнтом емоційного розуму. Його високе IQ нічого тут не вирішувало. Щоб його не зненавидіти цілковито, я вирішила втекти з Острова.

Я виїхала до Лондона. Зробила докторат з економіки в Queens Mary College, навчилася грати на фортепіано, ходила на балет, знайшла працю на біржі, слухала опери. Вже більше ніколи не було такої перерви, яка була б важливішою за виставу. І не було також такого шампанського.

Потім з'явилися чоловіки без сенсу. З кожним черговим мені все менше хотілося наближуватись до наступного. Дійшло до того, що часом, коли я була з ними в ліжку і навіть тоді, коли вони «там унизу» мене цілували, то я «там нагорі» все одно почувалася са­мотньою. Бо вони лише механічно доторкалися до мене поверх­нею епідермісу на своїх губах або язиці. А Елйот... Елйот мене просто «з'їдав». Так жадібно, як з'їдають першу полуницю. Часом занурював її в шампанське.

Я не змогла полюбити жодного з тих мужчин, які мали на губах лише епідерміс.

Після двох років перебування у Лондоні я помітила, що взагалі не маю товаришок і що більшість моїх приятелів - гомосексуалісти. Окрім того, приховуючи свої справжні почуття, вони можуть бути чоловіками на ціле життя. Мені пощастило зустріти найкращих. Чутливі, делікатні, прислухаються до того, що ти хочеш сказати. Вони нічого не повинні вдавати. Якщо вони платять за твою вече­рю, то не для того, щоб забезпечити собі право зняти твої трусики. А те, що мають кульчики у вухах?

Це ж просто геніально - як каже одна з моїх банківських ко­лег - принаймні маєш гарантію, що хлопець знає, що таке біль, і розуміється на біжутерії.

Потім відійшла моя мама. Ніхто не знає, як це сталося. Вона випала за борт, пливучи поромом з Острова до Калаїс. її тіла не знайшли. Зате у спальні в її шкатулці знайдено заповіт, написаний рівно за тиждень до тієї подорожі, а також її шлюбну обручку, роз­половинену пилкою для розпилювання металу.

Через деякий час смуток був такий безмежний, що вранці я просто не могла встати. Я мала ендогенну депресію. Тоді мене порятував прозак. Мала зелено-біла таблетка з чимось магічним всередині. Пригадую, як Елйот намагався пояснити мені цю магію дії прозаку. Він пояснював це як фокус із гральними картами. Кар­тами були якісь нейрореле в синапсі. Я не зрозуміла цього до кінця. Але знаю, що це спрацьовує. Мій психіатр теж це бачив.

Ти знаєш, що найбільше людей у депресії накладають на себе руки саме тоді, коли прозак починає діяти, і вони вже близь­кі до одужання? У справжній депресії ти є зовсім без тяги, що тобі навіть не хочеться перерізати собі жили. Ти ходиш або ле­жиш наче в застигаючому бетоні. Коли прозак починає діяти, ти нарешті відчуваєш силу, щоб роздобути бритву і йти до лаз- нички. Тому ті, на самому дні, прозак повинні приймати в лікарні і найкраще - прив'язаними до ліжка шкіряними ременями. Щоб упродовж декількох днів вони не могли самі йти до лазнички. Але можна обманути пильність санітара і піднятись на дах лікарні.

Після прозаку мій психіатр сказав мені, що я повинна «зро­бити практичну ретроспекцію» і поїхати до Польщі. Такий собі психоаналітичний експеримент, щоб скоротити час лежання на канапі.

Це було в травні. Я прилетіла в неділю. Я мала чіткий план «практичної ретроспекції» на цілих 7 днів: Варшава, Желязова Воля, Краків, Освєнцим. Але це був лише план. У Варшаві я сиділа майже весь час у готелі неподалік від пам'ятника, біля якого стояли вартові. Кожного ранку після снідання я замовляла таксівку і їхала до Желязової Волі. Сідала на лавці біля садиби, слухала Шопена.

Іноді не плакала.

До Желязової Волі я приїздила щодня. Окрім четверга. В четвер, коли я туди їхала, як і щодня, таксівкою, по радіо хтось вимовив його ім'я. Я наказала таксистові повернутись і їхати до Вроцлава.

У деканаті годину шукали когось, хто б говорив англійською. А коли врешті знайшли, то якась приємна пані сказала мені, що Елйот виїхав до Німеччини і, звичайно, уже не повернеться: «хто був би такий дурний, щоб повертатись?»

Як він міг виїхати до Німеччини? Після того, що німці зробили з його батьком у таборі?!

Та приємна пані в деканаті не знала його адреси. Втім, я не хотіла її мати. Того самого вечора я була знов у Варшаві. Ретро­спекція закінчилась. Психіатр був неправий - мені це зовсім не допомогло.

Може, Ти знаєш, яким правом, яким холерним правом Елйот передбачив, що я б не була щаслива в цій країні? Бо що? Бо будин­ки сірі, бо в магазинах лише оцет, бо телефони не працюють, бо туалетний папір, якого нема, бо склянки для мінеральної води на заіржавілих ланцюгах? Чому він мене не запитав, чого я насправді потребую в житті? Я ж взагалі не телефоную. Не п'ю мінеральної води, а оцет вживаю до всього, навіть до ^5/7'А7'с/7/р5.

Ні! Він навіть не завдав собі труду мене запитати. Той, хто пи­тав мене про все, включно з тим, «що це за відчуття, коли тампон з кров'ю набухає в тобі».

Він поклав руку на одному з тих двох сердець і виїхав. А я мог­ла б копати з ним криницю, якби виявилося, що там, куди він мене забирає, ще немає води.

Потім навіть світ, який нібито нас розділив, переставав уже бути поділеним. Настали такі часи, що ввечері я лягала спати, а вночі в якійсь країні змінювалась політична система.

Лондон мав на мене засильний тиск. Щоб витримати, треба було бути герметичним. Інакше все відлетить з тебе. Це чиста фізика. Я не вміла бути аж такою герметичною. Легше, коли двоє «тримаються за покривало». Я не зуміла бути сама. Навіть коли я комусь дозволяла засинати біля себе, то завжди траплялося так, що то я мусила тримати два покривала. Крім того, мені, безпереч­но, було важче. Адже ж я з села. Дублін цього не змінив. Острів завжди був селом. Селом на кліфі. Найгарнішим, яке я знала. Але я не хотіла повертатися на Острів. Згодом виявилося, що я навіть не мусила.

Колись після опери і після вечері, яка була ніщо інше як поді­лом за ікрою «решток» якогось меншого банку між двома більши­ми, директор одного з більших банків запитав мене - я одержала запрошення, бо була «біржовим аналітиком молодого покоління, який подає надії» (в перекладі на загальнозрозумілу в банку мову означало, що в мене найкращий бюст у відділі цінних паперів), - чи я також мешкаю в Ноттінґ-Хілл. Коли я відповіла жартома, що не можу собі дозволити помешкання в Ноттінґ-Хілл, він усміхнув­ся, показуючи бездоганно білі зуби, і відповів, що це, без сумніву, незабаром зміниться, але тепер і так немає значення: він «завжди мешкає неподалік», хай би де я проживала. Я це чітко зрозуміла. Мені навіть сподобалася така відповідь. Хоча він був французом, але розмовляв, що є абсолютним винятком, англійською з аме­риканським акцентом. Мені в ньому сподобалося Також і те, що, на відміну від усіх інших, був мовчазний упродовж цілого вечо­ра, хоча й мав у тому банківському починанні найважливішу роль. Крім того, вітаючись, поцілував мені руку. З тієї вечері ми вийшли разом.

Він мешкав у Park Lane Hotel. Був імпотентом. Жоден мужчина після Елйота не був таким ніжним, як він того вечора. Його не було, коли я прокинулася вранці в його ліжку. Через тиждень мене за­питали, чи не хотіла б я керувати «стратегічно важливим відділом нашого банку в Ноттінґ-Хілл». Я не хотіла. Я зателефонувала до нього після ланчу і запитала, чи немає якого «стратегічно важливо­го відділу» в Саррей. Саррей як Острів, тільки на землі. Того самого вечора він прилетів з Ліона, щоб сказати мені за вечерею, що «є, звичайно, такий відділ, є віднині». Коли після випивки в барі ми пішли до його кімнати в Park Lane, там стояв найкращий CD-плеєр, який тільки можна було купити впродовж кількох годин у Лондоні. Біля нього, в чотирьох рядах, стояло кількасот дисків з серйозною музикою. Кількасот.

Я думаю, що він мене кохає. Він делікатний, чуттєвий, вдив­ляється в мої очі з таким сумом. Він не пропадає за музикою, але привозить мені все, що музично обдарована асистентка відділу реклами його банку відшукає на світових фонографічних фірмах, які спеціалізуються на продукції дисків із серйозною музикою. Часом я отримую диски перш ніж вони з'являться в магазинах Європи. Він здатний прилетіти з Ліона, зустрітися зі мною на лето- вищі і забрати на концерт до Мілана, Рима або Відня. Після кон­церту ми не завжди йдемо до якогось готелю. Він повертається до Ліона, а мене садить у літак до Лондона.

Під час концерту він весь час стискає і цілує мої руки. Я не люб­лю цього. Концерт Караяна це не фільм у затемненому кінотеатрі. Але я дозволяю йому так робити. Він добрий чоловік.

Він не хоче нічого особливого від мене. Я лише повинна казати, як сильно його прагну. Більш нічого. Часом він розповідає мені про своїх доньок і дружину... Витягає гаманець і показує їхні фотографії. Він дбає про мене, добрий. Тричі на тиждень я отримую від нього букети квітів. Трапляється, їх приносять навіть уночі.

Я не сказала йому, що люблю пурпурові троянди. Це для мене дуже особисте.

Я б могла очолити цей банк у Кемберлі. Вже від завтрашньо­го ранку. Вистачило б одного дзвінка. Але я не хочу. Я волію бути «біржовим аналітиком, який подає надії» і не мати жодної відпо­відальності.

Я щораз краще граю на фортепіано. Багато подорожую. В Кем­берлі у мене старий будинок із садом, повним пурпурових троянд. Коли немає візиту з Ліона, зустрічаюся у вікенди в Лондоні з мої­ми приятелями з кульчиками у вухах і ми робимо божевільні речі. Відвідую Острів.

Раз на рік я їжджу на зустрічі нашого курсу до Дубліна. Завжди в другу суботу травня. В Дубліні ночую в Trinity College. Відтоді, як Елйот звідти виїхав, там практично нічого не змінилося. Але в Trinity нічого не змінюється від XIX ст. У суботу вночі я втікаю із зустрічі нашого курсу і йду коридорами під бюро, в якому він тоді працював. Тепер там склад. Але двері такі самі. Мені приємно там трохи постояти. Тоді я теж багато разів стояла. Але один раз наважилася постукати. Це було трохи іншої ночі, ніж та нинішня. Рівно 12 років тому. Тоді його день народження закінчувався, а не починався.

Потім я повертаюся і затримуюся біля тієї аудиторії, де світло вмикалося і вимикалося з таким галасом, коли він впирався пле­чима об вимикач, а я стояла навколішках перед ним. Туди тепер не можна ввійти. Але все видно через помальовану шибку в две­рях. Потім я повертаюся на зустріч однокурсників і напиваюсь.

Останнім часом я почуваюсь дуже самотньою. В мене буде ди­тина. Давно вже пора мати дитину. Мені вже 35 років. Крім того, я хочу мати щось своє. Щось, що я любитиму. Бо насправді - по­над усе в житті я хочу когось любити.

Кілька днів тому я вислала e-mail до The Sperm Bank of New York, найкращого банку сперми у США. Вони найтактовніші, роб­лять найкращі генетичні тести і мають найповніші каталоги. Через місяць я лечу на зустріч з їхнім генетиком. У принципі, це лише формальність. Я б хотіла, щоб це була дівчинка. Я надіслала їм свій профіль. Ти не уявляєш собі, скільки донорів має IQ понад 140! А крім того, донор повинен бути з «музично обдаровано­го оточення», мати докторат і походити з Європи. Мені надіслали список прізвищ. Понад 300 донорів. Я вибрала лише з польськи­ми прізвищами.

Я намагаюсь пригадати, які були очі в Елйота. Він мені говорив, що сірі. Я завжди бачила зелені. Коли я вибрала зелені очі й дода­ла докторат з точних наук, залишилося 4 донори. Остаточно вибе­ру одного з них після розмови з генетиком у Нью-Йорку.

Надходить ранок. Сьогодні неділя. ЗО квітня. Це такий особ­ливий день. Я маю на цей день два спеціальні келихи. Але це аж на вечір. Увечері я послухаю «Богему» Пуччіні, запалю сигару, яку привезла собі з Дубліна, і вип'ю найкраще шампанське. В перерві між першим і другим актом.

Я вип'ю і з Твого келиха. Всього найкращого в день Твого наро­дження, Елйоте...

Дженніфер
P.S. Коли в мене народиться донечка, вона буде називатися Лаура Джейн.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

Національний книжковий проект 2010
В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464...

Книга друга X. Муракамі «1Q84. Кн. 2»
«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще...

Правила призначення трансфузій компонентів крові в лікувальних закладах...
Затверджені наказом уоз ода від 04. 05. 11 №352 та рішенням Комітету з трансфузійної медицини від 11. 06. 10, прот. №1

Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет...
Головного управління освіти І науки Харківської обласної державної адміністрації від 25. 04. 2012 №241, зареєстрованим у Головному...

Мета Конкурси «Intel-Техно Україна»
Конкурси «Intel-Техно Україна» та «Intel-Еко Україна» є національним етапом Міжнародного конкурсу Intel isef, який проводиться серед...

Каналізація зовнішні мережі та споруди основні положення проектування дбн в 5-75: 2013

Україна русько-лозівський навчально-виховний комплекс
Головному управлінні юстиції у Харківській області 14. 06. 2012 за №42/1405, з метою створення належних умов для виявлення й підтримки...

Водопостачання зовнішні мережі та споруди основні положення проектування
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Зовнішні мережі та споруди Газопостачання дбн в 5-20-2001
«Укрндішжпроект» ( Бабенко Т. П., Булгаков Г. М., Власюк А. В., Жидовецький Б. В., Ніколов О. М., Радченко B. C., Сопов В. В., Станкевич...

О. О. Скрипник Інститут проблем природокористування та екології нан україни, Дніпропетровськ
Розробка наукових основ технологій біогеодиверсифікації порушених гірничими роботами земель для розбудови екологічної мережі *



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка