Пошук по сайту


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с - Сторінка 25

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

Сторінка25/25
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

ВІН: «Це вже шість тижнів», — подумав він, дивлячись у календар. Сам директор інституту зателефонував і нака­зав вибрати термін відпустки. Фактично, дав йому службо­ве розпорядження.

—  Ви не берете відпусток чотири роки. Мені саме наді­слали офіційне зауваження з адміністрації. Так далі не може бути. У мене виникнуть проблеми із профспілками. Ви лише поїдете до Прінстона, а потім шість тижнів я не хочу вас тут бачити. Прошу завтра до обіду подати мені термін вашої відпустки. Рівно шість тижнів тому він притулив її до себе на лето- вищі в Парижі. А потім цілував її зап'ястя, сидів на тій лав­ці на летовищі й дивився у її заплакані очі. А потім увечері вона була гола. Зовсім гола. І хоча він усю її цілував, всюди, багато разів, однак зап'ястя пам'ятає найкраще.

Вона гарна. Приголомшливо гарна. Вона також вразлива, делікатна, романтична і мудра. Нею захоплюєшся. Він па­м'ятає, як тієї ночі, вже над ранком, зовсім виснажена, вона притиснулась до нього плечами й сідницями і прошепотіла:

—  Знаєш, біля тебе мені пригадуються усі вірші, які мене хвилювали. Він обняв її. Уста занурив у її волоссі. Вона так чудово пахнула.

—  Після того що сталося в тому літаку, мені здається, нібито мені подарували сьогодні нове життя, - шепнув він. Він притягнув її праву руку до своїх уст. Почав делікатно смоктати її пальці. Один за одним. Делікатно смоктав і до­торкався язиком.

—  І ти у ньому з першого дня. Його слина мішалася зі сльозами. Відколи відійшла Наталія, він плакав величезними сльозами.

—  І будеш завжди, правда? Вона не відповіла. Спокійно дихала. Спала.

ВОНА: Вийшла перед будівлю, де містився гінеколо­гічний кабінет. Сіла на металевій лавці навпроти дитячої пісочниці. Витягнула стільниковий телефон. Набрала но­мер Асі.

—  Зустрінься зі мною, - сказала вона, навіть не назвав­шись. — Негайно! Ася ні про що не питала. Чутно було лише, як з кимось розмовляє. Згодом сказала:

—  Через двадцять хвилин я буду біля РШа@Роіїе на Ста­рому Місті. Там, де ми були недавно з Аліцією. Пам'ятаєш? Пам'ятала. Там вони пили вино і цілий вечір розглядали фотографії з Парижа. Сміялися і пригадували. Вона була така щаслива. Зненацька все зробилося менш важливим. Мусила вийти назовні. Вона набрала номер його телефону в мюнхенському бюрі і записалася на автоматичну секре­тарку:

«Якубику, я п'яна. Лише трохи від вина. Найбільше від спогадів. Дякую тобі, що Ти є. І що я можу бути».

Ася вже була. Зайняла місце в скверику назовні.

Вона сіла; зіщулена тулила торбинку до грудей.

—  Цей Якуб тебе скривдив, - розпочала Ася. Перелякано подивилась на неї.

—  Звідки ти знаєш про Якуба? —  Коли уві сні я вимовляла ім'я якогось чоловіка, то цей курвий син наступного дня одружувався з іншою. Але це було так давно, - розказувала Ася без сліду емоції в голосі. Ася постійно її вражала. Зовнішність оманлива. Вона знала її дуже мало.

—  Ні. Якуб не зможе когось скривдити. Він такий тип. Тому він так часто буває сумний. Ася перепинила її:

—  Розкажи все. Я попередила чоловіка, що можу повер­нутися аж після півночі. Останнім часом він з усім пого­джується. Вона розповідала. Про все. Як з ним познайомилась. Який він. Чому є такий. Про те, що відчуває, коли він є, і чого не відчуває, коли його нема. Про п'ятниці після обіду і понеділкові ранки. Коли вона закінчила про Наталію, Ася тримала її за руку і просила бодай мить помовчати.

Вона зупинила офіціанта:

—  Подвійний jack daniels і банка red bull Добре охоло­джена. Ася глянула на офіціанта і сказала:

—  І для мене. І прошу принести це швидше. Як тільки офіціант прийшов зі склянками, вона розпові­ла про рейс TWA і про те, що пережила на паризькому лето- вищі. У цей момент Ася присунулася до неї і доторкнулася t до її обличчя.

—  Пригадуєш, коли ми зустрілися на двірці у Варшаві пе­ред виїздом до Парижа? Мій чоловік привіз мене машиною. Я була лиха на нього. Ти питала, що трапилося. Я відповіла, що не хочу про це говорити.

Вона на мить замовкла. Взяла склянку до рук.

—  Тієї ночі він повернувся з якоїсь вечірки на фірмі. Я вже спала. Він мене розбудив. І хотів зі мною кохатись. У мене не було на це ніякого бажання. Тижнями не було. І в нього також. Це лише алкоголь. До того ж у мене закін­чувалась менструація. Він несподівано присунувся. Потяг­нув за шнурок і одним рухом висмикнув мені тампон. Він схопив мене за руки як поліціянт, який має намір одягнути наручники. Що я мала робити? Він увійшов у мене. Декіль­ка рухів — і по всьому. Він повернувся і заснув. Залишив мені свою сперму, як вугор молоки на ікрі, і заснув. Вона зробила великий ковток.

—  Через чотири ночі я завезла Якуба в його готель і, роз­дягнувшись, лягла на його ліжко, чекаючи, аж поки він увійде в мене. Він одягнув презерватив. Я зняла його уста­ми - не хотіла відчувати його через ґуму. Хотіла його відчува­ти таким, яким він є. Тієї ночі він ще був у мені декілька разів. Вона почала ридати.

—  Асю, я йду від гінеколога. Я на шостому тижні вагіт­ності й не знаю, чия це дитина. Ася мовчки вдивлялася в неї. Вона розповідала далі.

—  Тоді в Парижі я двічі не взяла таблетки. Перший — коли ми повернулися з того прийому з в'єтнамською сви­нею, другий - у день, коли він прилетів до Парижа. Ася підвела руку. Перервала її. Вона вийняла стільнико­вий телефон і набрала номер.

—  Ти приймеш її зараз? Ні, це не може чекати до завтра. Ні. Я тобі не поясню цього. Ми будемо за півгодини, — ска­зала вона. — їдемо до Маріуша. Це мій кузен. Він робив докторат з гінекології. Зараз тебе прийме. Ти мусиш пере­конатися. Вона покликала офіціанта, заплатила і попросила замо­вити таксі.

Ася чекала на неї у кав'ярні навпроти Маріушового кабінету.

—  У нього були часті випадки зачаття під час менструації. І також були часті випадки зачаття у жінок, які на два дні забули про таблетки. Особливо в таких, які пережили та­кий шок, як я там у Парижі на летовищі. До того ж, судячи з величини плоду, він вважає, що це дитина мого чоловіка. Він сказав мені, що майже впевнений, що плід на чотири дні старший. Ася мовчки її вислухала. Потім сказала:

—  То ми б хоча впевнені, що ти вагітна. Ти йому аж так не вір. Він дуже католицький гінеколог. Якщо ти розказала йому детально усю історію, то він цієї ночі не засне. Він за­телефонує до мене і «остерігатиме» мене від таких жінок як ти. Його жінка важить понад сто кіло, він — гінеколог, йому тридцять два роки і поки що в нього п'ятеро дітей. А він дуже добрий спеціаліст. Вона спинилася і пошепки запитала:

—  Перервеш? Часом вона дивувалася Асиному зимному прагматизмові. Але це була маска. Вона це знала з часу спільного перебу­вання в Нім.

—  Ніколи. Якби я це зробила, то довелося б узагалі й на­завжди забути про дітей. Твій Маріуш теж це підтвердив без мого запитання. У цю мить задзвонив Асин телефон.

—  Ні, — сказала вона швидко. — Ми сидимо і розмов­ляємо в тій кав'ярні навпроти твого кабінету. Прошу, не телефонуй потім. Я чудово знаю, що ти хочеш мені сказати. Мене це зовсім не цікавить. І завтра мене це не буде ціка­вити. До побачення. Вона вимкнула телефон і заховала його до торбинки. Задумалась.

—  Ти навіть не уявляєш, як я тобі заздрю, - тихо сказала вона згодом. - Якби я була на твоєму місці, я зараз же по­їхала б додому, спакувала найбільшу валізку, витягнула із шухляди паспорт і замовила таксі на летовище. Сіла б там на лавку і чекала на літак до Мюнхена. Навіть якби наступ­ний був лише через тиждень. Вона покликала офіціанта.

—  Ще раз те саме. Дайте, будь-ласка, більше льоду. Для цієї пані самий red bull Без віскі. Вона витягнула телефон. Увімкнула його і, подаючи їй, сказала:

—  Зателефонуй до нього. —  До кого? —  До Якуба! ВІН: Вона написала, що її кілька днів не буде. Зовсім несподівано. Як правило, він знав набагато раніше про її відпустки або службові відрядження. До того ж вона не прислала йому нормальний e-mail, а вислала цю інформа­цію як SMS зі стільникового телефону. Тобто вона не має доступу до Інтернету.

Він почувався покинутим. Пізніше приходив на роботу. Виходив після півночі. Йому здавалося, що тиждень скла­дається лише з субот і неділь. Він щодня писав до неї, і ця сторінка була як вечірня молитва. Пам’ятав з дитинства, як двічі розлучена і багаторазово відлучена мама-католичка вчила їх, що вечірня молитва — це подяка Богові за про­житий день. Вони клякали разом з братом на своїх тапчан­чиках обличчям до прибитих великими цвяхами до стіни хрестиків. Хрестики прибив їхній батько, який дуже дав­но, у Штуттгофі, викреслив Бога зі списку своїх товаришів. Вони складали руки, вдивлялися в малі хрестики і повто­рювали за мамою:

«Ангеле Божий, Хоронителю мій, Ти завше при мені стій...».

Мама молилася з ними. Щовечора. Він часом дивився на її складені жилаві руки. Йому здавалося, що їм не потрібен ніякий ангел. їм було достатньо її...

ВОНА: Наступного дня після зустрічі з Асею вона ска­зала чоловікові. Приготувала вечерю. Спекла торт. Купила свічки. Відкрила вино, щоб подихало. Вона чекала на нього після обіду. В той день не пішла на роботу.

Він увійшов. Увімкнув комп’ютер і пішов у лазничку. Так тривало упродовж кільканадцяти місяців. Проходячи повз святково накритий стіл, запитав:

—  Я щось пропустив? Наша річниця шлюбу? —  Так, пропустив. Ти пропустив багато подій. Але тепер це неважливо. Сідай. Він сів навпроти неї. Він уже давно не сідав біля неї так, як колись. Він завжди сідав навпроти. Вона встала і подала йому келих червоного вина.

—  У нас буде дитина, — сказала вона тихо, дивлячись йому в очі. На мить запала тиша.

—  Це жарт, правда? Ми ж домовились! Ти не можеш мені цього зробити! Я не готовий. Ти ж обіцяла. Слухай! Я маю на цілий рік розписані проекти. Ти не зробиш мені цього!!! Вона встала. Спокійно, мовчки вийшла зі спальні. Кляк­нула на килим і витягнула з-під ліжка валізку. Поставила її на підлогу перед дзеркалом і повільно почала пакуватись. Насамперед скинула зі столика у пластиковий пакет усю косметику. Кинула його до валізки. Підійшла до бібліотеч­ки. Вибирала книжки і кидала їх до валізки. Якоїсь миті підійшла до стола і налила у келих вина. Келих поставила на нічному столику біля ліжка і продовжувала пакувати книжки. Чула, як її чоловік вигукує в телефон:

—  Мамо, прошу вас, зараз же приїдьте! Вона справді пакується. Я не розумію, в чому справа! Він почав ходити довкола столу. Чим повніша робилася валізка, тим він пришвидшував хід. Якоїсь миті він почав кричати:

—  Ти цього не зробиш, правда? Ти ж усе маєш. Я гарую з ранку до ночі, щоб ти все мала. Чи ти взагалі це бачиш? Ти ніколи того не цінувала! Ти ніколи мною не пишалася. Я ж це роблю для нас. Щоб тобі було добре. Прошу, не йди. Ти єдина жінка, яку я люблю. Я не зможу без тебе жити. Прошу, залишся, не йди. У нас буде дитина. Я відреагував так через цю втому. Залишся. Прошу! Він підійшов до неї. Обійняв її.

—  Прошу, залишся. Я тебе кохаю. Ти моя дружина. Я буду дбати про тебе. Побачиш! У двері задзвонили.

Він замовк, а потім погасив світло. Приклав палець до уст, щоб вона мовчала.

—  Вони нам не потрібні, — прошепотів їй на вухо. Коли вони познайомились, він часто шепотів їй щось

на вухо. Вона дуже любила це вібруюче тепло його поди­ху на своєму вусі. Тепер було так само. Він перевернув її на ліжко і почав роздягати. Через декілька хвилин дзвінок стих.

Так. Вона — його дружина. Вона присягала! Це - її дім. Він так старається. Вони мають такі плани. Батьки дуже його люблять. Він працьовитий, дбає про дім. Ніколи її не зраджував. У них складається найкраще з усіх. Тепер у них буде дитина. Він би зробив для неї все. Вона в цьому не сумнівається. Це добра людина.

— Завтра я почну шукати для нас щось більше, - сказав він і запалив цигарку після того, як вони закінчили коха­тись.

Вона присягала. У них буде дитина. Батьки так його, люблять. Це лише Інтернет. Він би зробив для мене все.

Вона заснула.

ВІН: Відкрив вино. Подумав, що нині це вже друга пляш­ка. Але було так затишно і добре. П'ятниця, вечір. Порожні тихі коридори. Порожні цілі поверхи. Він увімкнув Ґрехуту.

Чи німці могли б зрозуміти, що відчуваєш, коли Ґрехута співає «Важливими є лише ті дні, яких ми ще не знаємо»? Останнім часом, коли він це слухає, йому мурашки бігають по шкірі.

Він думав про те, як далеко можна зайти, вдаючи, що щось не існує. Отож він, мабуть, посунувся занадто далеко. Але вона згодилася на це. Напевно з боязні, що це могло б щось знищити. Тепер, після Парижа, він не може переста­ти про це думати. Вона не належить йому. Вона належить іншому. Ще ніколи жодна жінка, яка його цікавила, не на­лежала іншому. Ніколи!

Те, що є між ними, мусить бути назване. Обов'язково! Це ж не якийсь собі там роман! Це набагато вище. Роман? Як це звучить! Назвати романом те, що є між ними, це ніби возити цемент на будову ролс-ройсом. Ніби можна, але це ж непорозуміння.

Він сумував за нею. За два дні знову буде понеділок...

ВОНА: У неділю вони сказали батькам. Чоловік був такий гордий. У нього буде син! У його родині перша ди­тина — це завжди син. Вона дивилась, як вони з її батьком підносять до уст чарки горілки. Думала: скільки ще мине часу, поки вона забуде, як ще в п’ятницю після обіду він сказав: «Ти не можеш мені цього зробити».

Вони вирішили, що вона візьме відпустку за власний рахунок. У них достатньо грошей. їй нема потреби працю­вати. Завтра піде на роботу і залагодить усі формальності. Він знайде більше помешкання і покине курити.

Мама сиділа на кріслі біля неї і торкалася рукою її живота Видно було, що вона дуже щаслива У якусь мить вона сказала

— Коли я народжувала тебе, ми з батьком тиснулися у помешканні його батьків, туалет був у коридорі, і я купа­лася раз на тиждень у мидниці. Ти, дитино, навіть не знаєш, як тобі добре.

Ніколи, ані того дня, ані потім, вона не запитала, чому вони не відчинили їм у п'ятницю. Її мама була мудрою і досвідченою жінкою.

У понеділок біля полудня вона поїхала на роботу. Секре­тарка заніміла. Усі знали, що вже декілька років вона го­ворить про дитину, якої не може мати. Секретарка пішла в адміністрацію з її заявою на відпустку. Вона залишилась сама. Сіла у своє крісло навпроти монітора. Делікатно до­торкнулася до клавіатури.

«Сьогодні понеділок», — подумала вона, і в неї потекли сльози.

ВІН: Перед восьмою він вислав e-mail із планом своєї відпустки. Він візьме тиждень наприкінці жовтня — на по­чатку листопада. Буде на могилах батьків і Наталії. Різдво відбуде з братом і його сім'єю у Вроцлаві, а перед Новим роком полетить з Варшави до Австрії на лижі.

Минула неділя, а від неї жодного е-maiVy. Вона не з'яви­лася і на ICQ. Після обіду, стривожений, зателефонував до неї у варшавське бюро. Ніхто не відповідав. Він не залишив жодного повідомлення.

«У неї щось дуже важливе», — подумав він, повертаю­чись на роботу.

ВОНА: — Ти завезеш мене на хвилинку на роботу? — запитала вона чоловіка, почувши, як він домовлявся по телефону з клієнтом. Вона чула, що він збирається до міста, щоб віддати готовий проект. — Я забула забрати книжки і свої речі зі столу. І хотіла б викинути з комп'ютера при­ватні е-таіі’и. Я б не хотіла, щоб їх хтось читав.

Він здивовано подивився на неї.

—  Ти отримуєш приватні е-таіГи? — втішено запитав він. — Це, мабуть, Ася описує тобі свої оргазми після про­читання якогось вірша або якісь інші дурниці. Вона подивилась на нього з відразою.

—  Ася вже давно не має оргазмів. І не тільки після того, як прочитає вірш. Радше «якісь інші дурниці». — Вона зна­ла, що він недолюблював Асю, а та його. — Завезеш мене? Можеш забрати мене, як будеш повертатися після зустрічі з клієнтом. Мені не потрібно більше часу. Так само, як і тієї ночі, коли вона дізналася про Ната­лію, відчувала неспокій, набираючи цифри коду і чекаю­чи на скрегіт електромагніту в замку заґратованих дверей, що вели до бюра. Її стіл був порожній. Чорне горнятко для кави зі сріблястим @ — яке він надіслав їй з Мюнхена — відклали на сушку, сегрегатори перенесли на стіл секретар­ки, пластмасові таці на вхідні й вихідні листи переставили на шафи. Гігієнічна пустка, що виблискує гладкою поверх­нею стола.

Але найбільш порожнім був монітор її комп'ютера. Він стояв як чужий, не відомий їй прилад, без усіх тих жовтих карточок-наліпок, на яких вона кольоровими олівцями пи­сала не лише те, що мала швидко залагодити, але й те, що обов’язково хотіла йому сказати, або те, що він їй сказав, і вона обов’язково хотіла це запам’ятати. Хтось ретельно витер навіть сліди її пальців на екрані. Хтось допомагає витирати його з її пам’яті...

Стіл був замкнений на ключ, вона не могла знайти ключа у звичному місці.

«Мушу приїхати завтра, — подумала вона, і раптом їй зробилося сумно. — Після мене замітають сліди».

—  А тепер - жодних сентиментів, - мовила вона голосно, вмикаючи комп’ютер. Вона була готова. Цілий день не слухала музики. Читала книжку про материнство. Потім зателефонувала до своєї мами. Вони розмовляли майже дві години. Тобто говори­ла переважно мама. їй це було потрібне. Щоб утвердитись. Вона не телефонувала і не відповідала на Асині дзвінки. Ася завжди телефонувала їй на стільниковий телефон. Головно, щоб уникнути контакту з її чоловіком.

Аліція прийшла сама.

— Боже, як я тобі заздрю, — почала вона вже з порога. — Коли ви купуєте ліжечко? Але, але... не забувай писати щоденник. Саме тепер. Це важливо. Описуй кожен день вагітності. Потім, коли їй буде вісімнадцять років, ти даси їй це прочитати. В тебе, без сумніву, буде дівчинка.

Вона дивилася на Аліцію. Ні, вона б не хотіла, щоб її донька прочитала мамині думки на сьомому тижні вагіт­ності. Вона була б вражена.

Під вечір зателефонував чоловік. Він домовився на се­реду подивитись на те більше помешкання. Майже на межі міста. Під лісом. Він підписав попередню угоду. Помешкан­ня сонячне і гарне.

Вона була готова до того е-таіі’у.

Варшава, 2 вересня

Якубику, відколи я Тебе знаю, Ти мені писав або розповідав про правду. Про правду в науці, у житті, всюди. Усе в Тобі правдиве. Тому я вірю, що Ти мене зрозумієш. Зрозумієш, що я не можу так далі жити. Я вагітна. Тепер я б обманювала двох людей. Я не можу цього робити.

Ти подарував мені щось, що навіть важко назвати. Заторкнув у мені щось, про існування чого я навіть не знала. Ти є і завжди будеш частиною мого життя. Завжди.

Якубику, Ти казав мені, що дуже хочеш, щоб я була щаслива, правда? Прошу, зроби тепер щось для мене. Щось дуже важливе. Щось найважливіше. Зроби це для мене. Прошу Тебе. Я буду щас­лива, коли Ти мені пробачиш.

Ти пробачиш?

Мене не буде впродовж наступних місяців. Я вже тут не працюю. Щоб зберегти вагітність, я мушу бути вдома, а потім декілька міся­ців проведу в клініці.

Дякую Тобі за все.

Дбай про себе.

Вона плакала і кусала до болю пальці. Скушувала до кро­ві губи. Підійшла до пляшки з водою для підливання квітів, що стояла на підвіконні. Піднесла її до уст і напилась.

Вона знову була спокійна. Запустила програму елект­ронної пошти. На неї чекали сторінки з цілого поперед­нього тижня і ця сьогоднішня, ранкова. Не читаючи пошти, вона перенесла її до «видалити».

—  Я тепер не можу цього читати. Я вже вирішила, — ска­зала вона вголос, ніби даючи собі наказ. Вона вписала його адресу: Jakub@epost.de.

«Це востаннє», — подумала вона, надсилаючи e-mail. Від­чула полегшення.

Це ж лише Інтернет...

Вона відкрила течку, в якій зберігала усі його e-maiVи. Зазначила всі, щоб видалити. Програма питала:

Ти впевнений, що хочеш видалити це повідомлення? (Так/Ні)

Хвилину вона сиділа нерухомо, вдивляючись в екран.

—  Ідіотське питання! - подумала зі злістю. Раптом їй здалося, ніби від її відповіді на це ідіотське питання залежало чиєсь життя.

Червоний чи голубий дріт?! Якщо вона переріже не той, усе полетить у повітря. Як у тих ідіотських фільмах, у яких гарний і засмаглий напівідіот завжди перерізає відповідний дріт. Вона пригадала собі, що в жодному фільмі не пере­різали червоного дроту...

Задзвонив телефон. Чоловік уже чекав унизу в машині. Вона клікнула на «Так». Нічого не трапилось. Світ існував далі. Глядачі з полегшенням зітхнули.

Вона вимкнула комп'ютер. Встала. Правою рукою доторкнулась до екрана монітора. Він був ще теплий. До побачення, Якубе...

Згасила світло і вийшла.

ВІН: У першій половині дня на кілька годин їх від'єд­нали від Інтернету. Жахливо. Усі крутилися по інституту, не знаючи, що з собою зробити. Раптом у кухні біля каво­варки натовп захвилювався. Але мета виправдала це зну­щання, яке вони спокійно сприймали: вони мали отримати удвічі швидший канал.

Після обіду він отримав декілька е-таіГів. Від неї не було нічого. Він хвилювався.

На восьму вечора він домовився про відеоконференцію з університетом у Прінстоні. У них на східному узбережжі доходила друга дня. Він роздумував, чому американці при­пускають, що в Європі можна зробити відеоконференцію о восьмій вечора і всі ще в той час будуть на роботі. «Це ще, мабуть, у них не минула та їхня велико державність», — подумав він.

Після відеоконференції він повернувся на хвилину до свого бюра. Було вже далеко по десятій. Він хотів лише вимкнути комп'ютер і піти додому. Та конференція з американцями вимучила його.

Був e-mail від неї! Нарешті! Він почав читати.

ВОНА: Вона домовилась із секретаркою на п'ятнад­цять по дванадцятій. Вона відкрила ключем обидві тумби столу.

— Ви заберіть усі свої приватні речі, а решту залиште. Я перегляну і впорядкую, — сказала секретарка. — Не сідай­те на підлогу! - скрикнула. - Ви тепер повинні берегтися, я зараз принесу це маленьке крісло з секретаріату.

Секретарка як зачарована вдивлялася у її живіт, хоча ще нічого не було видно. Тим часом вона з-під вікна принес­ла смітник. Відкрила торбу. Сиділа, розставивши ноги, на маленькому кріслі з секретаріату, праворуч стояв смітник, а ліворуч — велика спортивна торба Nike. Вона почала випорожнювати шухляди. Одну за одною. Коли секретарка вийшла на ланч, вона відкрила другу шухляду знизу справа. Ту найважливішу. Його шухляду.

Насамперед вона витягнула спалену зелену свічку, яку він їй якось надіслав, щоб вони могли «з'їсти вечерю при свічках». Вони відкрили чат на ICQ, відкрили пляшку вина, замовили піцу, він — у Мюнхені, вона - у Варшаві, запалили свічки і почали їсти. Саме під час тієї вечері вона запитала його, як виглядає його мама. Він сказав, що вона гарна. Він говорив про неї дивні речі. У теперішньому часі. Лише через місяць дізналася, що вона померла, коли він ще був студентом. У смітник.

Потім вона натрапила на ксерокопію його атестата про середню освіту. Він хотів — жартуючи — довести їй, що справді має атестат. У смітник.

Заплямлена вином листівка з Нового Орлеана. Вона прочитала на звороті:

Дякую за те, що Ти е. Надто давно я не робив цього. Тут, у цьому місті, це святкове. Яку б
У смітник.

Книжка про генетику. Із його, писаними олівцем, поміт­ками на полях. На 304 сторінці, в розділі про генетичну спадковість, той текст, який спаралізував її, коли вона ви­явила його через декілька місяців. Стертий Гумкою, але помітний при світлі: Я б хотів мати з Тобою дитину. Я б так хотів.

У смітник.

Ні! Вона не може так зробити. Вона цього не витримає. Одним рухом вона висмикнула шухляду і витрусила до смітника все, що в ній було. Порожню шухляду заштовха­ла на місце, а решту своїх особистих речей поклала в торбу. Сиділа з похиленою головою на кріселку і чекала на повер­нення секретарки.

У якусь мить вона подивилась на смітник. З самого верху лежала плексигласова модель подвійної спіралі. Його аму­лет для неї.

«Я зла, жорстока, гидка жінка, - подумала вона. — Як я можу таке йому зробити?! Саме йому?»

Простягнула руку до смітника. Заплющила очі. АТ, СЄ, потім знову СЄ і потім тричі АТ... У кімнату увійшла секретарка.

—  Не плачте. Ви до нас повернетесь. Народите дитинку, вона трохи підросте, і ви до нас повернетесь. «Ні. Я сюди не повернусь. Я ніколи сюди не повернуся», - подумала вона. Встала. Підняла торбу.

Попрощалася з секретаркою і вийшла.

Чоловік чекав у машині внизу. Курив цигарку і читав газету. Коли побачив її, відразу ж вийшов з машини, щоб до­помогти поставити у багажник торбу з речами. Вони рушили.

—  Скільки разів я тобі казала, щоб ти сюди не повертав! Ти блокуєш весь рух. Вони праві, що сигналять тобі. —  А що мені до того? — відповів він, не виймаючи з рота цигарки. Вони стали впоперек вулиці, заблокувавши обидві сму­ги руху. Він натиснув педаль газу, і вони з виском рушили.

—  Прошу, зупинись на хвилю. Зараз же зупинись! —  Тут не можна. Проте він загальмував.

«Ні. Це не міг бути він. Це лише хтось схожий. Це не­можливо», — подумала вона і сказала:

—  їдь. Вибач. Мені здалося, що я побачила знайомого. Він додав газу, пробурмотівши щось собі під носом. По­вернув у малу вуличку за кіоском з газетами.

ВІН: Жоден літак не відлітає до Варшави з жодного ні­мецького летовища після 10 години вечора. Ані з Цюріха, Відня чи Амстердама. Він зателефонував у Avis і просив їх подати опівночі авто до будинку інституту. О пів на сьому летить літак ЮТ у з Франкфурта-на-Майні.

Близько п'ятої він запаркував випозичений golf на пар- кінгу терміналу II летовища у Франкфурті.

«Навіть якби вона покидала мене повільно, крок за кро­ком, навіть якби шматувала мені серце поступово, було б легше, — думав він, їдучи автострадою з Мюнхена до Франкфурта. — Я пробачу їй. Але нехай мені прямо скаже, що я маю піти. Не в Інтернеті і не в e-maiVі. Нехай мені скаже, стоячи переді мною. Я вже раз отримав лист, а потім була п'ятниця — і все. Кінець».

Незважаючи на туман на летовищі, літак стартував за планом.

—  Що вам дати на сніданок? Каву чи чай? — питала усміхнена стюардеса. —  Не приносьте мені ніякого сніданку. А чи ви б могли мені принести «криваву мері»? Подвійна горілка, мало соку. Табаско і перець. Вона подивилась на нього, втрачаючи ту приклеєну службову усмішку, потім розсміялась і сказала:

—  Нарешті щось інше після того нудного «кава? чай»! Подвійна горілка, мало соку. Замість сніданку. Близько десятої він сів на лавку перед будинком її бюра. Він часто уявляв собі, як може виглядати це місце. Він був напідпитку. Поки вони приземлилися, стюардеса принес­ла йому ще одну «криваву мері». «Подвійна горілка. Мало соку. Табаско і перець». На таці стояли дві склянки. Коли він зняв свою, вона взяла в руку ту другу і сказала:

— Я вип’ю з вами. Замість сніданку. Щоб відчути, як це. Я й так зараз закінчую роботу.

Вони цокнулись склянками.

Він почувався трохи як після знечулення. «Це добре, — думав, - я не відчую так сильно тих ран».

До будинку її фірми вела широка брама, що пістрявіла різнокольоровими вивісками. Там була і вивіска її фірми. Він зранку відразу переконався. Близько полудня браму заступив великий позашляховик із затемненими вікнами. Хтось вийшов з нього з іншого боку і зайшов до будинку. Водій запаркувався майже навпроти брами, ігноруючи за­борону паркування у цьому місці. Опустив вікно, закурив цигарку і спокійно читав газету. Часом поглядав на годин­ник. Скидалося на те, що він когось чекає.

Урешті він вийшов і почав обходити довкола машину, уважно придивляючись до шин. Одна за одною. Коли закінчив, перейшов через вулицю, прямуючи до кіоску з га­зетами. Усміхнувся, проходячи біля лавки, на якій він сидів. Купив у кіоску цигарки і повернувся до машини.

Згодом він швидко вийшов і оббіг машину, щоб узяти торбу від особи, яка виходила з брами. Вони рушили. Він почав повертати, ігноруючи інші авта на рухливій вулиці і повністю заблокувавши рух. Раптом зчинився страшний ґвалт.

У якусь мить машина опинилася саме перед лавкою. Він подивився на водія. Біля нього сиділа вона! Тієї миті машина швидко рушила. Згодом вона зникла у вуличці за кіоском.

Того ж вечора він повернувся до Франкфурта. Вийшов з літака надто п’яний, щоб їхати машиною. Віддав її* в Avis на летовищі у Франкфурті й повернувся потягом до Мюн­хена. Перебував у напівсні, який спричинювали втома й алкоголь. Водій машини весь час усміхався до нього.

@11
ЧЕРЕЗ ШІСТЬ МІСЯЦІВ

ВОНА: Вона проводила тиждень у клініці, лише у вікен- ди поверталась додому Завідувач відділу був добрий зна­йомий її батька і залагодив усе так, щоб вона практично мала кімнату лише для себе.

Вони вже оселилися в новому помешканні. Там, де був балкон — зі східного боку — вікна виходили на ліс. Дитя­ча кімната мала бути та, найбільш сонячна. Вона вже май­же була облаштована. Для хлопця. Вона знала, що матиме сина. Бачила це на екрані в гінекології і потім на видруку УЗД.

Усі так незвично дбали про неї. Мама обіцяла, що пересе­литься до них на декілька перших тижнів після народжен­ня. Вона була така добра. Тільки часом питала її:

— Чому ти так мало усміхаєшся?

Того четверга в клініці її відвідала Ася. Вона знала, що сьогодні не буде її чоловіка, тому прийшла. Виглядала чудово. Схудла. Підстригла і висвітлила волосся. Вона по­стійно усміхалася.

Вони почали пригадувати Париж. Сміялись. Було так, як колись.

—  А пам’ятаєш того адміністратора з готелю? — запитала раптом Ася. — Було помітно, що тільки ти йому подоба­єшся. Аліція не могла цього пережити. А пам’ятаєш... Вона перервала її і, оглядаючись довкола, запитала по­шепки:

—  Асю, зробиш щось для мене? Ася уважно подивилась на неї.

—  Чи ти б могла піти в моє бюро і прочитати пошту, яка мені прийшла на комп’ютер? Знаю, минуло вже півроку, але я впевнена, що Якуб щось написав. — Вона схилила вниз голову і прошепотіла: — Я б хотіла знати, що він мені пробачив. Вона дала Асі листок з кодом і паролем до її поштової скриньки.

—  Я майже впевнена, що вони не поміняли код у брамі. Піди туди якнайпізніше, коли вже нікого не буде. Підеш? —  Ти впевнена, що це добра витівка? — запитала Ася серйозним голосом. —  Так. Декілька тижнів я засинаю, думаючи тільки про це. І прокидаюся з тією самою думкою. Я хочу знати, чи він мені пробачив. Розумієш?! Лише це. —  Не плач, до холери! Звичайно, я піду. Завтра п’ятни­ця. Покладу малу спати і піду. Зателефоную тобі в суботу зранку. Вони міцно обнялися на прощання. Було так, як колись.

—  Зателефонуй. Не забудь. Я буду чекати. Ася: «А що, коли вони змінили код?» — думала вона, почуваючи себе як зломник. Зупинившись перед дверима бюра, раптом захотіла втекти. Піднесла до очей листок з кодом і прочитала код у тьмяному світлі аварійної лам­почки. Підійшла до ґрат, повторюючи вголос цифри коду. Вона набрала усі. Двері відчинились.

Другі справа. Перший стіл. Навпроти вікна.

Вона поклала листок з паролем доступу до пошто­вої скриньки біля клавіатури. Стіл був зовсім порожній. За ним ніхто не працював.

Вона запустила програму пошти. Ввела пароль. У по­штовій скриньці було понад 150 непрочитаних е-таіІ'\ів Майже всі від Якуба. Кожен у темі повідомлення мав слово «Сторінка», потім ішов номер порядковий, дата, місце, звід­ки надіслано і, переважно в дужках, якесь слово, що описує суть. Вона почала читати.

—  Що ви тут робите так пізно? 1 — запитав молодик у тем­но-синій формі і з ліхтариком у руці. Вона зачиталась і не чула, коли він увійшов.

—  Ви не бачите?! - відповіла вона, підносячи голову. — Плачу. —  Чи ви маєте доручення?! —  Ні. Я плачу без доручення. Обоє, як по команді, розсміялись.

—  Як будете виходити, прошу згасити усі світла і вимк­нути комп'ютер. Він більше ні про що не питав і повернувся в коридор.

Вона ще ніколи не читала чогось такого. І, мабуть, уже ніколи не прочитає. Розмова з жінкою, яка покинула. Зали­шила його. Попросила пробачення. Він пробачив, але не міг її забути. Отож писав до неї е-таіі'и. Щодня. Так, ніби вона була. Без будь-якого жалю. Без будь-яких претензій. Питання без відповіді. Відповіді на питання, яких вона не ставила, але він це робив замість неї. Е-таіГи надісла­ні з комп'ютерів у Вроцлаві, Нью-Йорку, Бостоні, Лондоні, Дубліні. Але найчастіше з Мюнхена.

Листи до жінки, яка їх не читає. Сповнені ніжності й турботи. Чудові історії, які він розказує комусь — най­важливішому. Жодної претензії чи скарги. Тільки часом якісь прохання або благання щось зробити для нього. Так як тоді, коли з Вроцлава, перед самим Святвечором, писав із братового комп’ютера:

Я загорнув для Тебе подарунок. Разом з іншими покладу його під ялинку. Я б так хотів, щоб Ти могла його розгорнути, і щоб я міг бачити, як Ти тішишся.

Остання сторінка мала номер 294. Надіслана ЗО січня з комп’ютера в Мюнхені. Вона була як крик на допомогу. Він писав:

Чому мене всі покидають? Чому?!

Знайди мене сьогодні.

Так як рік тому.

Прошу, знайди мене. Врятуй!

Вона залишила на екрані відкритий останній e-mail. Сиділа, спершись ліктями об поверхню стола і вдивлялась у це речення. Вона думала, кого їй більше шкода.

Підвелася. Знайшла дискетку на сусідньому столі. Пере­вірила, чи вона порожня. Скопіювала на дискетку усі сто­рінки від нього, а оригінали витерла з комп'ютера.

Було дуже пізно. З телефону на столі замовила таксі. Замкнула двері і з'їхала ліфтом донизу. Незабаром під’їха­ло таксі. По радіо Ґепперт співала «Ландринки»5 Таксист дозволив засвітити світло. Вона змила чорні від сліз плями і поправила макіяж.

«Якби не було так пізно і якби я так не боялася темряви, то поїхала б зараз під “своє дерево”», — подумала вона, де­лікатно доторкаючись до дискетки в торбинці.

Вона зателефонує зранку, як обіцяла. Скаже, що Якуб пробачив. Так буде найкраще. І такою є правда. Правда — це дуже загальне поняття.

ВІН: Прилітав до Польщі ще двічі.

Задушки - поминальний день. Було страшенно холод­но і падав дощ. На могилу Наталії він пішов пізно ввечері. Майже вночі. Він нікого не хотів там зустріти. Він хотів їй усе розказати. Щовечора приходив на її могилу. Деякі лам­падки не гасли упродовж трьох днів.

На могилу батьків він пішов із братовою сім'єю. Потім вони вдома пили чай з ромом, який він привіз, і згадували. Мамині листи. Щодня. Упродовж п'яти років...

Потім він повернувся до Мюнхена і через кілька днів полетів у Прінстон. Він завершував спільний із Варшавою проект.

Удруге він прилетів на Різдвяні свята. Польський Свят­вечір у братовому домі. Було прекрасно. Випав сніг. Вони пішли на Різдвяну літургію. Він молився, щоб минув цей його смуток. І цей страх. Він боявся.

Він писав до неї. Ніщо не змінилося. Він писав щодня. E-mail як вечірня молитва.

Пильнуй себе. Якуб.

ВОНА: Розплющила очі. Її волосся було мокре від поту і сліз, які текли по її щоках і зупинялися на шиї.

—  Ви подивіться, який він великий! — сказав молодий лікар, підносячи їй сина і заступаючи разюче світло лампи. Вона бачила лише червоно-синє тільце з величезною ли­сою головою. Лікар поклав немовля на її відкриті груди.

Коли він її зашивав, вона майже нічого не відчувала. Притулила немовля до себе і розплакалася. Вона вже дав­но так не плакала. Акушерка витирала їй піт з чола.

—  Не плачте. Усе скінчилось. Ви маєте здорового синоч­ка. У нього велика голова — тому він трохи вас порозривав. Але зате він буде розумний! Накладаючи їй шви, молодий лікар сказав:

—  Запишіть. Година народження: четверта нуль вісім ранку. Після накладання швів дайте щось міцніше на сон і перевезіть у чотирнадцяту палату. Годувати дитину аж завтра під вечір. Вона прокинулась від голосів. Спершу не усвідомлюва­ла, де вона. Підвела голову. Страшенно боліло у промежині. Біля ліжка сиділи її батьки і чоловік. Усміхалися до неї. Вона піднялася на ліжку, поправила волосся.

—  Де він? - запитала вона. —  Тобі незабаром принесуть його годувати, — відповіла мама. Чоловік устав і простягнув їй букет червоних гвоздик. Поцілував її в щоку.

—  Марчінек важить понад чотири з половиною кілогра­ми. Я теж народився такий великий. Вона випросталась. Лікарняна сорочка розкрилась, пока­зуючи набухлі від молока груди.

—  Його ім’я буде Якуб, - сказала вона тихо. Чоловік подивився на її батьків, ніби шукав у них під­тримки.

—  Але ми вже говорили про це, і ми начебто домовились, що він називатиметься Марчін. —  Так, говорили, але ні про що не домовились. Марчін — це лише одне з імен, яке ми обговорювали. —  Я думав, що ми вже все вирішили. Сьогодні зранку я дав видрукувати повідомлення. Це коштує тисячу злотих. Я не маю наміру нічого змінювати. Вже надто пізно. —  У чому річ? — здивувалась мама. — Марчін тепер дуже модне ім'я. Вона не могла того слухати. Спустила ноги і сіла на ліж­ко. Встромила ноги в капці. Незважаючи на жахливий біль, повільно підійшла до шафки з одягом біля умивальника. Вийняла з плаща портмоне з грішми. Почала рахувати банкноти. Те, що бракувало до тисячі, додала копійками. Повернулась до ліжка. Поклала перед чоловіком гроші і сказала:

—  Ось тобі тисяча злотих. Мого сина зватимуть Якуб. Ти чув?І ЯкубІ —  Що з тобою? - приєдналась мама. - Не впадай у істе­рику. —  Чи ви б могли зараз усі вийти і залишити мене саму? Всі. Вони встали. Вона чула, як мама говорила чоловікові щось про післяпологовий шок.

Вона вже не плакала. Лягла. Була дуже спокійна. Майже радісна. Вона дивилась на гвоздики, що лежали на ліжку. Вона ж не терпить гвоздик! Чому він цього не знає?!

З напівсну її вирвала медсестра.

—  Чи ви хочете годувати дитинку? - запитала вона, три­маючи в руках конверт, з якого стирчала голова її синочка. —  Так. Дуже хочу. Вона піднялась і сіла на ліжко. Відкрила груди. З бла­гоговінням узяла конверт із дитям. Воно широко відкрило очі. Усміхаючись, сказала йому:

—  Якубику, я тужила за тобою. Налякане немовля почало плакати.

Епілог

Чоловік приїхав на двірець Берлін-ЦОО задовго до пів­ночі. Потяг до Дрездена проїжджає через станцію Берлін- Ліхтенберґ рівно о 4.06. У нього було багато часу. Він узяв таксі до готелю Mercure. Замовив у барі пляшку червоного вина.

Він завжди любив Наталі Коль. За ім’я. І за те, що у своїх піснях вона розказувала незвичайні історії. Слухаючи її, пе­реживаєш, а переживання - це найважливіше. Лише заради переживань варто жити. І заради того, щоб могти потім їх комусь розповісти.

Була за п’ятнадцять четверта. Він розрахувався. Підійшов до каси замовлень.

— Чи ви б могли мені замовити таксі? До вокзалу Берлін- Ліхтенберґ.

Сьогодні він зустріне всіх, кого любить.

Майже всіх.

Зміст

@1      7

@2      36

@3      67

@4      121

@5      129

@6      175

@7      242

@8      283

@9      298

@10      324

@11      341

Епілог      347

Януш Леон Вишневський
САМОТНІСТЬ У МЕРЕЖІ

Роман
Переклала з польської Ольга Кравець Директор видавництва Олег Погребний
Редактор НінаБічуя Технічний редактор Лариса Аленіна Коректор Вікторія Погасій Комп’ютерна верстка Ольга Байдакова
Видавництво « Махаон-Україна»

Свідоцтво Д К № 141 від 08.08.2000 р.

04073, Київ, просп. Московський, 6. Тел./факс: (044) 490-9901 E-mail: sale@machaon.kiev.ua Наша адреса в Інтернеті: www.machaon.kiev.ua
Філія ПП «Видавництво «Махаон-Україна» 61070, Харків, вул. Акад. Проскури, 1.

Тел.: (057) 315-1564,315-2581 E-mail: machaon@machaon.kharkov.ua
Торговельне представництво у Донецьку «Східноєвропейська книготорговельна компанія» і мережа магазинів «Буклет»

83000, Донецьк, вул. Артема, 160, p-к «Маяк». Тел.: (062) 305-6492 E-mail: konts@yandex.ru
Торговельне представництво у Севастополі Книготорговельна мережа «Гала»

99000, Севастополь, просп. Ген. Острякова, 80. Тел.: (0692) 57-2406,477-3183 E-mail: mail@gala.com.ua
Підписано до друку 15.08.2012.

Формат 84x108 /р. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,48. Тираж 1000 ир. Зам. № 148/08.
Віддруковано у ГІН “Юнісофт”

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б

леон вишневськии



 

Кожна сторінка «С@мотності в Мережі» доводить, що Вишневсь- кому вдалося осягнути незбагненне: він зрозу­мів жінку. І він не дивується складнощам її душевної конструкції, непередбачу- ваній емоційності й логіці поведінки, яку годі описати жодним алгоритмом. Читаючи «С@мотність у Мережі», забуваєш, що цю книжку написав чоловік.

Kurier Wydawniczy

Януш Леон Вишневський — один з найпопулярніших письменників сучасної Польщі. Був моряком рибо­ловецького флоту, потім закінчив університет, здо­був ступінь доктора інформа­тики і доктора хімічних наук. Живе у Франкфурті-на-Майні, займається молекулярною біологією. Дебютував у літе­ратурі романом «С@мотність у Мережі» — історією вірту­ального кохання, що стало реальністю. Книжка три роки входила до списку бест­селерів, витримала багато перевидань — зокрема з доповненнями за резуль­татами дискусії з читачами на інтернет-форумах.
На своїй веб-сторінці Януш Вишневський написав: «Боже, допоможи мені бути таким, яким вважає мене мій пес».
Восени 2006 року за цим романом було знято фільм, який за перший місяць поль ського прокату побив рекорди касових зборів, обійшовши всі голлівудські новинки.
 

 

 

 


9786175262801

www.wisniewski.net
www.vishnevskij.ru
© Cover by Renata Pajchel-Socha and Maria Eysmont-Machulska
* À propos — до речі (фр.).

Нотатки


[←1] Рафал Воячек (1945-1971) — польський поет і прозаїк. Покінчив жит­тя самогубством (прим. пер.).

[←2] Джоплін, Дженіс Лін (1943-1970) — американська співачка, одна з найвидатніших вокалісток у рок-музиці. — \'7bприм. пер.).

[←3] Modus vivendi — спосіб життя (лат.).

[←4] 17 липня 1996рокуо20год31хвзанью-йоркськимчасом«Боїнґ747-131» упав у Атлантичний океан за вісім миль на південь від Іст-Мориша, штат Нью-Йорк, після зльоту з міжнародного аеропорту ім. Дж. Ф. Кеннеді. Рейс TWA 800 авіакомпанії «Транс ворлд ерлайнз» вирушав у паризький міжнародний аеропорт ім. Шарля де Ґолля. Від вибуху, що стався під час удару об воду, літак був повністю знищений. Усі 230 осіб, що перебували на борту, загинули (<англ.) — (прим. ред.).

[←5] Ландринки — льодяники (прим. пер.).
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Схожі:

Національний книжковий проект 2010
В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464...

Книга друга X. Муракамі «1Q84. Кн. 2»
«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще...

Правила призначення трансфузій компонентів крові в лікувальних закладах...
Затверджені наказом уоз ода від 04. 05. 11 №352 та рішенням Комітету з трансфузійної медицини від 11. 06. 10, прот. №1

Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет...
Головного управління освіти І науки Харківської обласної державної адміністрації від 25. 04. 2012 №241, зареєстрованим у Головному...

Мета Конкурси «Intel-Техно Україна»
Конкурси «Intel-Техно Україна» та «Intel-Еко Україна» є національним етапом Міжнародного конкурсу Intel isef, який проводиться серед...

Каналізація зовнішні мережі та споруди основні положення проектування дбн в 5-75: 2013

Україна русько-лозівський навчально-виховний комплекс
Головному управлінні юстиції у Харківській області 14. 06. 2012 за №42/1405, з метою створення належних умов для виявлення й підтримки...

Водопостачання зовнішні мережі та споруди основні положення проектування
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Зовнішні мережі та споруди Газопостачання дбн в 5-20-2001
«Укрндішжпроект» ( Бабенко Т. П., Булгаков Г. М., Власюк А. В., Жидовецький Б. В., Ніколов О. М., Радченко B. C., Сопов В. В., Станкевич...

О. О. Скрипник Інститут проблем природокористування та екології нан україни, Дніпропетровськ
Розробка наукових основ технологій біогеодиверсифікації порушених гірничими роботами земель для розбудови екологічної мережі *



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка