Пошук по сайту


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с - Сторінка 3

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

Сторінка3/25
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

ВОНА: Вони доїжджали до Франкфурта-над-Одером. Вона взяла пляшку з мінеральною водою. Подивилась на нього. Його комп'ютер лежав увімкнений на колінах, а він сидів із притисненою до серця правою рукою і вдивлявся у вікно. Вона також часом дивиться відсутнім поглядом, коли над чимось глибоко замислиться. Повіки не закрива­ються, зіниці збільшені й зовсім нерухомі. Втуплені в одну точку. Точнісінько так само було з ним. Це неприродно. Та рука на серці й нерухомі очі. Його обличчя виражало сум. Майже біль.

В якийсь момент хтось відчинив двері. Поважного віку чоловік устромив голову в купе і голосно зачитував номери місць. Врешті звернувся до нього німецькою:

—  Чи ви теж маєте плацкарту на це місце? Він не реагував. Чоловік запитав удруге, і коли він знову не зреагував, відважився доторкнутися до його плеча.

—  Вибачте, але чи ви також маєте плацкарту на це місце? Він виглядав як пробуджений зі сну. Відразу ж встав,

поступаючись місцем прибульцеві.

—  Ні. Я не маю жодної плацкарти. В мене навіть немає квитка. Це ваше місце. Він вимкнув комп’ютер і заховав його до шкіряної торби. Повільно, щоб нікого не штовхнути, зняв свою валізку й поставив на підлогу. Випхав її на коридор вагона. Торбу з документами перевісив через плече. Зняв з гачка мари- нарку і перекинув її через торбу комп’ютера. Повернувся обличчям до внутрішньої частини купе і сумно подивився на неї. Попрощався з усіма в купе польською та німецькою і вийшов. Більше вона його не бачила.

@2

ВІН: Життя переважно сумне. А потім одразу вмираєш...

До Інституту генетики Фундації Макса Планка найлег­ше доїхати шестисмуговою автострадою, яка простягаєть­ся відразу ж біля сучасного будинку, в якому міститься його бюро. Це одна з найрухливіших автострад Мюнхена. Вона веде далі просто до центру міста, а там, де розташо­ваний його інститут, відділяє оточені високим парканом території базару від решти міста. Приблизно за сто метрів від інституту в напрямку до міста над автострадою пробі­гає віадук. Один із стовпів віадуку стоїть на зеленій смузі, яка розділяє проїжджу частину автостради. За німецькими правилами його моторолер занадто повільний, щоб руха­тись ним по автостраді. Отож віадуком він пробирається насамперед до базару, а звідти нормальними вулицями їде додому.

Учора він вийшов з інституту близько одинадцятої вечора. Він мав намір відмовитись від їзди моторолером і поїхати метром. У Мюнхені січень дуже холодний, у світлі ліхтарів на тротуарах іскрився лід. Моторолер на льоду не- прогнозований. Він знав про це ще з минулої зими, коли упав на замерзлій калюжі і провів три дні із знерухомле- ним коліном у гіпсі. Але коли він подумав, що мусив би тепер іти п'ятнадцять хвилин до двірця, потім чекати, може, навіть півгодини, на метро, вирішив, що «цей один останій раз» ще поїде моторолером.

Біля середнього стовпа, на лівій частині вулиці, просто навпроти в'їзду на віадук, лежав перевернений, дощенту розбитий і спалений автомобіль. На тротуарі з другого боку автостради бігала довкола молода жінка в хутрі, пхаючи перед собою дитячий візок. Вона щось розпачливо крича­ла іноземною мовою. Коли вона поверталася до нього, він бачив, що вона під хутром зовсім гола. На обочині стояв, мигаючи аварійними вогнями, сріблястий мерседес із від­критими навстіж дверцятами. Огрядний лисий чоловік сто­яв біля мерседеса і кричав у стільниковий телефон, люто копаючи при цьому машину.

Під віадуком було повно диму, з багажника уламків авто­мобіля усе ще виривалися малі язички полум’я. Спершу він хотів утекти. Але це тривало лише якусь частку секунди. Він зупинився. Поставив моторолер на тротуарі під стіною. Перевірив, чи ніщо не їде, і повільно рушив у напрямку до стовпів. Він іще не знав, що робить. Просто відчував, що повинен туди піти. Він боявся. Дуже боявся. Від диму йому почали сльозитися очі.

Раптом стало світло як удень. З базару на великій швидкос­ті виїхала поліцейська машина. Окрім голубих світел, які вми­каються в таких ситуаціях, на даху поліцейського \ВМ¥ сві­тився потужний прожектор, який спрямовував промені світла на уламки автомобіля. Ще до зупинки \ВМ¥ з нього вискочи­ло четверо чоловіків із вогнегасниками. За хвилину уламки авто покрила груба верства білої піни. Тоді ж над’їхала черво­на пожежна машина. Сильний струмінь води з резервуарів на причепі змив піну. Коли вода зійшла з уламків, один з пожеж­ників ліг на автостраду і просунувся в авто. За хвилину виліз, встав, підійшов до стовпа віадуку і почав блювати.

Він усе це бачив, стоячи за стовпом, за декілька метрів від розбитого авто. Несподівано якийсь чоловік у чорній шкіряній куртці вхопив його під руку, перебіг з ним на дру­гий бік вулиці і залишив неподалік срібного мерседеса.

Жінка в хутрі далі ходила довкола, говорячи щось сама до себе. Дитина в возику захлиналася від плачу. Двері мер­седеса були зачинені. Огрядний чоловік зі стільниковим телефоном зник.

Якийсь момент йому здавалося, що це неправда. Мовби він випадково опинився на зйомках якось трилера і за хви­лину дізнається, що зараз можна зробити перерву і що цю сцену повторять ще раз. Але це не був фільм. Таке могло трапитися тільки в житті.

Молода дівчина з Румунії — все це він дізнався від по- ліціянта у шкіряній куртці, який згодом допитував його в поліцейському \ВМ¥ — проститутка. їй 18 років. Щоб за­робити на боці, вона часом втікає зі свого постійного місця на вулиці в центрі Мюнхена і приходить сюди, під віадук. Це винятково зручне місце. В чудовій точці. Особливо, коли в Мюнхені відбувається якийсь ярмарок. За таких обставин завжди можна додатково заробити. Дівчина стає на краю тротуару, і коли наближається якесь авто, розпинає хутро, під яким зовсім нічого немає. Французький за 40 марок, ру­кою за ЗО і нормально з проникненням за 60. Без презерва­тива ціна взимку потроюється, а влітку подвоюється. Хутро, одне на чотирьох дівчат, вони взяли на прокат у театрі.

Румунка в Німеччині без візи і приїхала сюди вагітна. Навіть вагітна вона стояла на вулиці. Тепер має піврічну доньку. Сьогодні ввечері через цей ярмарок усіх колєжа- нок «виставили», і вона не мала з ким залишити дитину. Вирішила, що візьме її під віадук. Колись улітку вона вже так робила. Мала спала, коли вона закотила візок під кру­чу і сховала його за кущами, які обростають земляний вал обабіч віадуку.

Під’їжджав автомобіль. Вона швидко збігла на тротуар і розіпнула хутро. Срібний мерседес зупинився. Вона піді­йшла і через відчинену шибку встромила голову в кабіну, з наміром узгодити ціну. В цей момент сталося щось неймо­вірно жахливе. Поліцай у шкіряній куртці притишив голос і подивися на нього, ніби запитуючи, чи він насправді хоче це почути.

Ніхто не знає, чому це сталося. Може, через віадук про­їздила якась дуже велика вантажівка, яка спричинила віб­рацію усієї конструкції. Може, через неуважність та поспіх дівчина не затиснула до кінця гальма коліс возика. Може, дитина ворухнулася у візку занадто різко. У всякому разі, коли голова дівчини була у срібному мерседесі і вона до­мовлялася з клієнтом про ціну, візок з дитиною скотився з кручі віадуку, переїхав через тротуар і виїхав на авто­страду. Саме в цей момент під віадук своєю маздою заїздив той студент. Там є обмеження до 80 кілометрів на годину, але хто його дотримується? Особливо поночі. В останню мить він, напевно, побачив візок, який котився з-за мерсе­деса. Побачив і загальмував. Намагався об’їхати. Машину занесло на слизькому: волога замерзала. Той пожежник ка­зав, що тіло студента сплавилося в полум’ї з бляхою кузова, що тільки й залишився після згорання салону мазди. Дів­чинці у возику нічого не сталось. Від студента залишились обпалені останки. Він був одинаком. Батьки купили йому авто, коли він поступив у навчальний заклад. Неповних 20 років. Вони ще не знають. Мешкають недалеко. В Ерлан- ґені. Коли він закінчить цей протокол, мусить поїхати до них і все їм сказати. Що їхній син помер, і від нього зали­шився впаяний слід на внутрішній стороні кузова і попіл з того, у що він був убраний.

Додому він повернувся метром. Залишив моторолер під стіною віадуку. Не міг заснути. Даремно намагався читати. Не міг зосередитись. Витягнув вино і ввімкнув музику. Сів у спальні на підлозі біля ліжка і пив з пляшки. Думав про батьків того студента. Він хотів би їм сказати, що це мож­на пережити. Він хотів би їм це сказати до того, як у них з’явиться той поліціянт. Він думав про нього, про поліціян- та в шкіряній куртці. Раптом він здався йому геройським і шляхетним. І думав про ту румунку. Чи можна жити, зна­ючи це, і не збожеволіти?

Він прокинувся рано на підлозі біля ліжка. Встаючи, штовхнув порожню пляшку. Скидав одяг по дорозі до лаз- нички. Вмикав якнайголосніше, як тільки міг, радіо, що ви­сіло біля вікна. Зайшов у душ. Думав про останню ніч. Радіо нагадало, що нині ЗО січня 1996 року, вівторок. Життя йде далі. Так, ніби ніколи нічого. Знову вийшли газети і зно­ву в тих самих місцях, на тих самих автострадах є затори. Коли відійшла Наталія, він найбільше не міг погодитись із тим, що наступного дня життя йшло далі. Так, ніби ніко­ли нічого. Тоді світ також не зупинився. Навіть на найко- ротшу мить. Знову Бог нічого не запримітив...

Він соромився цього, вважав слабкістю і недолугістю. Як у якогось немічного старого чоловіка. Він не міг після чогось такого, як-от останньої ночі, не впасти в депресію. З усіма симптомами: сумом, страхом, стисканням у грудній клітці, важкістю, яка моментами переходить в оніміння, по­чуттям беззмістовності й настроєм служби за померлих. Це було патологічно, і він знав, що це залишки розпачу з його власного минулого. Від цього рятувала лише праця.

Він забрав уранці з фірмової кухні кільканадцять банок кока-коли і замкнувся в бюрі, нікому не показуючись на очі. Він програмував. Хотів до полудня завершити той фраг­мент програми, який обіцяв вислати до Варшави. Його інститут співпрацював з Варшавським університетом. Це був його задум — втягнути Варшаву до одного з їхніх про­ектів. Завдяки цьому він висилав легальне програмування, яке купували в США, і до Варшави. Спільно з ними публі­кувався, а також, що було для нього особливо важливим, — їздив часом туди з лекціями. Відколи зробив габілітацію в Польщі, йому залежало, щоб залишитись на батьківщині принаймні науковцем, незважаючи на те, що кільканадцять років працював і мешкав у Мюнхені.

Це молодий докторант із Варшави підкинув йому ідею, щоб він заінсталював у своєму комп’ютері програму, яка останнім часом зробила фурор в Інтернеті. Її написали два студенти з Ізраїлю і - як майже все найкраще в Інтернеті — безкоштовна, вона відкривала безпосередній, звичайно без запізнень, контакт між особами, під’єднаними до Мережі в той самий час. Той докторант не випадково написав Ме­режа з великої літери. Інтернет поступово ставав чимось культовим. Особливо для молодого покоління. Називання цього просто комп’ютерною мережею, як якогось незначно­го мотка кабелів у банку або в установі, відбирало Інтерне- тові містичний чар чогось, що єднає абсолютно поза усіма поділами.

«Добре, нехай буде Мережа», — подумав. Його давно уже мало обходить той цілий культ. Вживає Мережу через велику М відтоді, коли Інтернет був абсолютним втаєм- ниченням, інтелектуальною Камасутрою, а не клацанням мишкою по кольорових, найчастіше голубих написах або малюнках. Але програма, яку рекомендував докторант, насправді виявилась цікавою. Називалася ICQ. Автори використали транскрипцію англійських літер /, С, Q як ідентичну з англійським реченням I seek you, що означає «я шукаю тебе». Люди, які мають у своїх комп’ютерах про­граму ICQ — і дійсно підключені до Мережі — знаходили один одного саме завдяки ICQ. На своїх комп’ютерах вони створювали список товаришів, яких шукали, a ICQ давала їм знати, чи ці товариші саме тепер, у цей момент, під’єдна­ні до Інтернету. Це так, ніби ти заходиш до зали, роздивля­єшся і бачиш, хто саме з товаришів там перебуває. Лиш та різниця, що залою був цілий світ. Жодної ролі не відіграва­ло те, що хтось є в Сиднеї, інший у Дубліні, а ще хтось май­же за рогом — у Кракові чи Ґданську. Мабуть, саме це було найбільш культовим в Інтернеті. Все — неначе за рогом.

ICQ реєструє присутність товаришів і дає можливість обмінятися з ними новинами. Без запізнення. Відразу ж. Така собі розмова із застосуванням клавіатури. Надсилан­ня коротких е-таіГів, які негайно ж доходять. Фактично це симулює розмову.

Але ICQ — це не лише обмін короткими новинами. Це набагато більше. Це, наприклад, чат. Англійське слово, яке прийняли навіть французи, для яких комп’ютер не назива­ється комп’ютером. Але чат вони прийняли, бо чат можна тільки так назвати, аби це означало те, що означає. Воно означає «розмова», але в Інтернеті це — автентична роз­мова без меж. У випадку ICQ це полягає в тому, що екран комп’ютера розділяється на дві частини. Співрозмовники отримують половинки екрана і пишуть свої тексти. Кож­ний бачить, як пише інший. Його нервозність, його по­милки, його сподівання. Може, це не те саме, що тремтін­ня голосу, але теж емоційне. До того ж із цього не можна вирватися. Не заперечиш грубо «я так не сказав». Усе за­реєстроване. Можна повернутись на початок екрана і все зацитувати. Зрештою, хід чату можна записати на диску комп’ютера, видрукувати або навіть переслати як e-mail на будь-яку адресу у світі. Тому для багатьох чат є остаточною розмовою. Авторизованою з визначення. Як запис свідчен­ня або звукозапис інтерв’ю. Кожне признання, кожну брех­ню, кожну обіцянку можна повторно викликати. Крім того, щоб розпочати чат, можна бути де завгодно. Достатньо ком­п’ютера, Інтернету і програми, яка робить чат можливим. Такою програмою є, наприклад, ICQ. Існують також інші.

Багато інших. Відстань не має значення. Сигнали в Мережі розходяться зі швидкістю світла.

Ідея ICQ була геніальною. Усі геніальні думки почи­наються з найпростіших основних потреб. Тут основною потребою був необмежений контакт. Коли виявилося, що завдяки Інтернету можна подолати відстань, щось таке як ICQ було лише питанням часу. Бо люди від початку любили контактувати.

Докторант із Варшави також хотів мати з ним постійний контакт, отож запропонував йому цю ідею з ICQ. Коли їм пот­рібно було обговорити статус проекту, найновіші ідеї, помил­ки в програмі, а також погоду у Варшаві й ціни пива в Мюн­хені, вони просто відкривали чат на ICQ і розмовляли.

Такий контакт був необхідний, бо вони разом писали одну програму. Тобто кожен з них писав іншу її частину. На початку вони визначили, як складуть ті дві частини, щоб усе функціонувало. Лише так тепер пишуться великі програми. Кожен робить один кубик, і потім це складаєть­ся разом. Зовсім не потрібно бачитись, ані навіть знатися, щоб зробити добрі кубики і потім добре їх скласти. Виста­чило Інтернету. Він пам'ятав, як із зацікавленням читав про спільний інженерний проект, яким керувала фірма Мерседес-Бенц. Проект реалізовано в Японії, на західному узбережжі СІЛА та в Німеччині. Група в Японії починала програмувати. Коли вона закінчувала роботу, до своїх бюр після сніданку приходили німці, а коли вони йшли додому, усе переймали програмісти з Каліфорнії. Кожен надсилав повністю результати власного робочого дня через Інтернет своїм наступникам: японці — німцям, німці — американцям, американці — японцям. Робота над проектом у Мерседес- Бенц тривала цілу добу.

Він тестував свою частину на великому фірмовому ком­п'ютері. Кількасот метрів кабелю єднало комп'ютер на його столі з великим швидким комп'ютером, що містився в залі з кондиціонером поблизу їхньої інститутської кухні. Якби докторант із Варшави хотів запустити свою «частину» на їхньому мюнхенському комп'ютері, йому був би потрібен лише дуже довгий кабель. Так, насправді, — нічого більше. Проте такий кабель навіть не треба було тягнути. Він уже існував. Інтернет.

Зрештою, докторант у Варшаві не мусив нічого запуска­ти в Мюнхені. Він тестував свою частину у Варшаві і прос­то присилав її вже готову, використовуючи одну з чергових можливостей ICQ. Те ж робив і він, протестувавши свою частину. Але лише до чотирнадцятої. Потім прокидало­ся східне узбережжя США, й Інтернет «сповільнювався». Особливо це було видно, коли порівнювали час доступу до інтернет-сторінок WWW. Одразу після пробудження Аме­рика вмикала свої модеми, починала читати нічні e-mail й ранкову інтернет-пресу, відкривати свої чати.

Завдяки Інтернету і ICQ йому здавалося, що людина з Варшави є в сусідньому бюрі, і вони не відвідують один одного лише через брак часу або лінощі. Робочий день вони починали разом на /CQ, укладали план контактів і залиша­лися nonstop у Мережі. Це називалося бути online. Так, про всяк випадок, якби одному з них спало щось важливе на думку і він забажав би відразу поінформувати партнера.

Однак сьогодні зранку він хотів бути в бюрі зовсім сам. Раптом він собі усвідомив, що «зовсім сам» означало також усіх на його списку ICQ. Враз реальні люди з сусідніх кім­нат стали такими ж небажаними, як і ті віртуальні. Те, що вони були у Варшаві, Сан-Дієґо, Базелі, Дубліні або Гам­бурзі, не відігравало значної ролі. Вони ж кожної хвилини могли запитати: «Якубе, як ти себе нині почуваєш?»

Зрештою, вони часто так питали. Він не хотів відповіда­ти сьогодні на таке запитання. Головно тому, що мусив би замислитися над відповіддю. Працюючи, він ні над чим ін­шим не розмірковував, окрім того, що писав. Не мусив на­самперед замислюватися над собою.

Проте не було вибору. Він не міг вимкнути ICQ. Проект сягнув важливої фази, і він обіцяв Варшаві, що буде пов­ністю в її розпорядженні. Отож рано залогувався до ICQ — сподіваючись, що сьогодні ніхто не буде настільки доброзичливий, щоб цікавитися його самопочуттям. І йому майже вдалося. До 16.30 його залишили в спокої. І аж тоді в нижньому правому кутку екрана його монітора почав блимати символ у вигляді малої жовтої карточки. Знак, що хтось переслав йому повідомлення на ICQ і, правдоподібно, чекає на відповідь. Він підніс до рота банку з колою і клік- нув жовту карточку.

Я ще трохи закохана рештою безсенсовного кохання і мені за­раз так холерно сумно, що я хочу це комусь сказати. Це має бути хтось зовсім чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось придасться той цілий Інтернет. Чи я можу Тобі про це розказати?

Якусь мить він почувався як хтось, хто мимохіть прочи­тав листа, адресованого комусь зовсім іншому. Він мусив упевнитися, чи це насправді звертаються до нього. Якщо так, то хотів також знати, чому саме до нього. Він написав:

Чи Ви впевнені, що хочете обдарувати мене такою довірою? Коли так, то як це сталося, що Ви потрапили саме до мене?

У той момент вона відкрила чат.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

Національний книжковий проект 2010
В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464...

Книга друга X. Муракамі «1Q84. Кн. 2»
«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще...

Правила призначення трансфузій компонентів крові в лікувальних закладах...
Затверджені наказом уоз ода від 04. 05. 11 №352 та рішенням Комітету з трансфузійної медицини від 11. 06. 10, прот. №1

Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет...
Головного управління освіти І науки Харківської обласної державної адміністрації від 25. 04. 2012 №241, зареєстрованим у Головному...

Мета Конкурси «Intel-Техно Україна»
Конкурси «Intel-Техно Україна» та «Intel-Еко Україна» є національним етапом Міжнародного конкурсу Intel isef, який проводиться серед...

Каналізація зовнішні мережі та споруди основні положення проектування дбн в 5-75: 2013

Україна русько-лозівський навчально-виховний комплекс
Головному управлінні юстиції у Харківській області 14. 06. 2012 за №42/1405, з метою створення належних умов для виявлення й підтримки...

Водопостачання зовнішні мережі та споруди основні положення проектування
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Зовнішні мережі та споруди Газопостачання дбн в 5-20-2001
«Укрндішжпроект» ( Бабенко Т. П., Булгаков Г. М., Власюк А. В., Жидовецький Б. В., Ніколов О. М., Радченко B. C., Сопов В. В., Станкевич...

О. О. Скрипник Інститут проблем природокористування та екології нан україни, Дніпропетровськ
Розробка наукових основ технологій біогеодиверсифікації порушених гірничими роботами земель для розбудови екологічної мережі *



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка