Пошук по сайту


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с - Сторінка 5

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

Сторінка5/25
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

ВОНА: Питання з'являлися на екрані одне за одним. Так, ніби він занотував їх у якомусь невпорядкованому списку і просто переписував. Вона була впевнена, що він не мав жодного списку. Деякі з тих питань їй до нього ніхто не ста­вив. Ніколи. І чоловік також. А вона з ним живе п'ять років.

Відписала:

Скажи мені тільки одне. Чому Ти хочеш це все знати?

ВІН: Бо... також сумував за Тобою.

ВОНА: Я все Тобі розкажу. Ми маємо багато часу, правда?

Розмови з ним уже з першого дня були як переживання, що закарбовувались у пам’яті. Вона не могла цього поясни­ти, але не вважала, ніби щось, що відбувається між ними, відбувається надто швидко. Вчора в цей час вона ще його не знала. Сьогодні за хвилину розкаже йому, на якому боці вона засинає. Якби він запитав, чи вона засинає гола на тому боці, вона б теж без вагання відповіла, що, так, гола. Чи то цей Інтернет, чи то цей її брак переживань, чи просто він викликає в ній таку щирість? А може, вона врешті хоче розказати комусь про себе і знати, що той хтось має час і хоче її вислухати?

ВІН: Раптом запрагнув усе про неї знати. Це ж не суттє­во, що він її не бачить. Вона сама йому розповість те, що він міг би побачити. Розповість своїми словами. І це буде саме таке, як би вона хотіла, щоб він побачив. І він у це повірить, і такою забиратиме її — в думках — додому і в свою уяву. Бо в Інтернеті найважливіші слова і уява.

Кожна розмова і зустріч з нею в Інтернеті мали атмосфе­ру і настрій побачення. Вони були по-своєму урочисті, спо­дівані, й ніколи не було відомо, як вони закінчаться. А ще оте «Якубе, я сумувала за Тобою», яким вона віталася з ним кожного ранку, незмінно його розчулювало.

Вона так віталася з ним майже щодня, окрім субот та не­діль. І тому в понеділок це «Якубе, я сумувала за Тобою» було ніби підтвердженням того, що все й надалі триває. Тому від ЗО січня понеділок став для нього улюбленим днем тижня.

Між понеділками і п’ятницями вони розмовляли про все. Про Бога, про гроші, про погоду у Варшаві, про найкращі креми для комбінованої шкіри, про Інтернет, про гени і хро­мосоми, про колір її волосся, тембр його голосу, про методи запобігання вагітності, які не викликають викиднів, про музи­ку, про занепад філософії, про математику, про запах її парфу­мів увечері й зранку. Про все. Практично, кожна тема ставала з нею захоплюючою. Кожна щось про неї повідомляла.

Він шокував її повідомленням, що не має авта, і як тіль­ки закінчиться зима, він радо повернеться до свого моторо­лера. Він не забуде її гумористичного коментаря.

У Тебе немає авта?! Там, у Німеччині?! — писала здивована.

- То що Ти робиш у вікенди? Адже німці у вікенди насамперед займаються миттям машин. Я чула, в Німеччині лише хворі психіч­но, студенти і комуніст не миють по суботах машин.

Потім вона написала, що якби він усе-таки купував щось для миття у суботи, то нехай обов’язково купить позашля- ховик, найкраще фірми Mitsubishi, такий з перемиканням low- range і можливістю переходу мотору в секвенційний режим.

Але Ти це напевно сам усе добре знаєш, — наприкінці дода­ла вона.

Звичайно ж він не знав! Зрештою, він ніколи не хотів знати. Це повинен був знати продавець у Mitsubishi. Але факт, що їй відомі такі речі, видався йому... sexy. Було дале­ко за південь, коли вона порадила це перемикання low-range. Після ланчу він не міг не перестати пити цього нового чу­дового мерло з Чилі, який виявив нещодавно. Він уявив собі, що вони обоє у місцевості дуже, дуже позашляховій, і мають можливість перейти у секвенційний режим...

Звичайно, що не знаю, - відповів він, - але я запам'ятаю: секвенційний.

І додав, одразу про це шкодуючи:

Якого кольору сьогодні Твоя білизна?

Це було, мабуть, занадто відверто. Вони були знайомі тоді лише два місяці. Вона не відповіла. Лише запитала:

А якого кольору повинна бути білизна, яку б Ти найохочіше зняв?

Якби вона запитала, наприклад: «А який колір Ти най­більше любиш?» — це б не мало такої дії.

Зеленого. Усіх відтінків, — відповів він тоді.

Зелений. Я запам'ятаю. А тепер я вже мушу йти, Якубику. Не працюй занадто багато цього вікенду.

Вона зникла, не чекаючи на відповідь, залишаючи після себе лише повідомлення від системи ICQ:

User went offline.
Як він ненавидів це повідомлення! Особливо у п’ятниці, далеко за південь. У його бюрі робилося раптом так порож­ньо. Він відчував щось, що, мабуть, було сумішшю гіркоти, претензій до неї, розчарування і самотності. Усе нараз.

Він добре знав, що це просто необхідно перечекати. Опріч того, в нього не було вибору. Вона не належала йому

І тому в п’ятницю він завжди мав у бюрі або в холодильни­ку в кухні запас вина. Коли вона виходила з ICQ і вирушала у свій реальний світ там, у Варшаві, він одним духом випи­вав келих і відразу ж наливав другий.

Він почав це робити вже на початку березня. У половині квітня він зауважив, що вікенд — це такі два дні, коли знову не доводиться йти на роботу. З кінця квітня він направду сумував за нею. Бувало, сідав у суботу ввечері на моторо­лер і їхав через увесь Мюнхен до бюра, перевірити, чи вона йому написала. «Може, забула щось і мусила прийти забра­ти це зі свого бюра, а комп’ютер стояв там, то вона знічев’я написала», — думав він.

Але так не ставалося. Ні. Вона нічого не забувала. У його поштовій скриньці не було e-mail від неї в суботні вечори. Щоразу він був трохи розчарований, але ніколи їй цього не казав. Бо врешті надходив понеділок. Кава так чудово сма­кувала. Він вмикав комп’ютер. Мала жовта карточка обіця­ла завершення очікувань. Він клікав і читав це її «Якубику, я сумувала за Тобою», й обіцянка збувалася. На цілих п’ять днів. До п’ятниці.

Аби тільки він не забув купити більше вина в п’ятницю зранку, коли їхатиме на роботу.

ВОНА: Відтоді, як вона почала перестрівати його на JCQ, її бюро стало місцем секретних побачень. Усе тут враз по­чало їй подобатися. Комп’ютер, досі сірий, завеликий і за- гучний, квіти на підвіконнях, які вона забувала поливати, її застаріле бюрко, та навіть новий запах парфумів секре­тарки, худорба якої вже не була докором сумління, коли при ній споживала хоча б йогурт. Раптом вона перестала бути для нею жінкою з фотографії, яка ілюструвала репор­таж про голодну Еритрею. Вона тепер могла з’їсти при ній мішок «корівок» і навіть не подумати при цьому про якусь там калорію!

Байдужим раптом стало те, що її чоловік знову взяв кіль­канадцять проектів на декілька наступних місяців, і що на­прикінці вересня вони не поїдуть ані до Закопане, ані деінде. Більш-менш із кінця березня найважливішим для неї було прочитати зранку e-mail від нього, виконати до обідньої пе­рерви якомога більше з того мінімуму, якого від неї вимагали, й одразу після цього зустрітися з ним на ICQ. Ідеально було розмовляти з ним на ICQ до виходу їм це вдавалося рід­ко, бо обоє мусили працювати. Але іноді, так. Проте завжди перед її виходом з бюра — він, якщо перебував у Мюнхені й не подорожував, ніколи не виходив раніше від неї — вони зустрічалися в Мережі, щоб попрощатися.

Розмовляли майже про все. Щодня про небуденне. З кожним словом, з кожним реченням він ставав їй дедалі ближчим. Вона не могла собі пригадати, чим вона займала­ся в тому бюрі, поки знайшла його.

Не розмовляли лише про його жінок і про її чоловіка. Ці дві теми ніяк не вдавалося ввести у їхні розмови. Те, що не з’являвся сюжет про її чоловіка, було між ними як неписана домовленість. Відколи вона зауважила, що він цілковито іг­норує інформацію, де вона вживає множину, описуючи своє життя, вирішила перейти на однину. Спочатку вона не розу­міла його позиції. Пізніше, коли вони стали один одному потрібні і приязнь, не названа по імені, перероджувалась по­вільно в щось сповнене ніжності й інтимності, вона врешті зрозуміла, що так було набагато краще. Для неї також.

Теми його жінок вона торкалася неприховано або конт­рабандою в питаннях чи провокуючи до коментарів. Він дуже часто просто ігнорував такі запитання. Однак, трап­лялося, реагував, відповідаючи:

Я колись розповім тобі про це. Докладно. Тепер ще ні. Вибач.

Знала лише, що він самотній і єдина жінка, з якою він дискутує про кохання та «Героїчну симфонію» Бетховена, це вона. Вона заспокоювалась, та не надовго. Невтоленна цікавість про його минуле постійно перебувала в ній.

Він був такий тактовний. Навдивовижу безпомилково відгадував її настрої. Він ніколи не намагався розсмішити її дотепом, коли підозрював, що її сум аж ніяк не протилеж­ність сміху. Якось ні сіло, ні впало запитав:

У тебе завжди болючі менструації?

Звідки він знав, що так воно було і що їй страшенно болі­ло? В такі дні він не вів з нею жодних дискусій, чудово розу­міючи, що жінки можуть бути тоді непередбачувані. Радше він щось розповідав їй, не питаючи про думку. Щось на зра­зок: «а зараз сядь вигідно у фотель, розслабся, слухай і ні­чого не кажи». Саме в один з таких днів вона його запитала:

Якубику, тут широко розповідають, пишуть, а віднедавна навіть і співають про гени. Кожен відчуває, що зобов'язаний мати якусь думку з цього приводу. Знаю, що в Америці декодується цілий ге­ном. Це обов'язкова тема не лише розмов, але також і захоплень. Правильним, а навіть cool, є тепер захоплюватись геномом, і то не лише власним. Прошу, розкажи мені, як декодується цей геном. Так, щоб я зрозуміла. При цьому пам'ятай: крім того, що я маю гени і знаю Тебе, мене абсолютно ніщо не в'яже з генетикою.

Сподіваючись на довшу розмову, вона відкрила чат.

ВІН: Чому Ти хочеш довідатися про це саме нині?

ВОНА: Насамперед тому, що Ти вже давно не розповідав мені нічого гарного, а Ти знаєш, як я люблю читати те, що Ти розповідаєш. Окрім того, на вікенд я запросила кілька осіб. Серед них є один тип, якого я не терплю, і якого толерую лише тому, що він, як чоло­вік, найбільша життєва помилка моєї доброї товаришки. Тип ви­читає щось з енциклопедії і мудрує впродовж цілого вечора. Я вже давно хотіла його провчити. Я голосно запитаю його за столом, як на практиці декодується геном. Упевнена, що цього він ще не ви­читав в енциклопедії, і я його тоді при всіх «присаджу» знаннями. Зрештою, твоїми власними. Сподіваюся, після цього вечора він посилатиме до мене тільки свою дружину, а сам уже більше не з'явиться.

ВІН: Чудовий привід. Ти мене захоплюєш своїми задумами. З тим геномом то, мабуть, проста справа.

ВОНА: Хвилинку. Я тепер вмостилася зручно у фотелі. Мені болить менше, коли тримаю долоні на животі. А тепер, Якубику, розказуй!

ВІН: Хвилиночку, добре? Скажи мені тільки щось про Твій живіт. Який він? Плаский, опуклий, засмаглий чи зовсім білий?

ВОНА: Це, мабуть, з того дня і від тих запитань до їхніх бесід назавжди увійшла чуттєвість. Такі запитання були — як їй здавалося — тестом, як далеко він може зайти, розпи­туючи про її тіло.

«Ти вже давно міг зайти значно далі», — подумала вона, читаючи, трохи розчулена, це запитання.

Потім її тіло було частою темою їхніх розмов. Він за­питував делікатно, але систематично про все. Найбільше його цікавили її очі, уста, її долоні й руки. Якогось дня він написав:

Учора я був у парфумерній крамничці й бачив, як жінки з упо­добанням сприскували собі внутрішній бік зап'ястя, випробовуючи нові парфуми. Приглядаючись до них, я відчув, що дуже хотів би поцілувати Твоє зап'ястя.

І опісля відразу запитав про це. Він уперше на щось таке зважився. Як досі ретельно замовчував будь-яку тему, яка могла б спровокувати її, розповісти бодай щось про іншо­го чоловіка в її житті. Чи то з минулого, чи з теперішнього. Однак тоді він запитав:

Чи хтось цілує Твоє зап'ястя?

Тоді їй зробилося сумно. Вона доторкнулася пальцями до екрана монітора. Відчула, що мусить.

Ніхто ніколи не цілував і не цілує мого зап'ястя. З жодного боку. Досі ніхто, крім Тебе, навіть на секунду не цікавився моїм зап'яс­тям, - відписала, додаючи: - Коли ми зустрінемося, Ти поцілуєш його, правда?

Тоді він не відповів.

ВІН: Я, мабуть, не дочекаюся Твоєї відповіді. Отож Ти розкажеш мені про свій животик іншим разом.

А тепер повернемося до геному. Відтоді, як існують комп'ютери, секвенціонування людського ДНК, яке повністю міститься в ядрі кожної клітини, стало більше завданням інформатиків, аніж гене­тиків. Я почну з них, бо це вони насправді виконують усю роботу. Генетики і біологи лише дійшли до думки, як їм постачати дані для перетворення. А даних є багато, дуже багато. Послухай, як багато.

Як тобі відомо, геном - це не що інше, як повна секвенція близько 3,5 мільярда простих органічних основ, які розтягуються, як щаблі драбини, між двома нитками з фосфору і цукру. Ці тонкі нанометрові нитки скручуються в ту славнозвісну подвійну спіраль, про яку кожен останнім часом ладен щось сказати.

Основи внаслідок зв'язків творять хімічні пари і всі вони ста­новлять щаблі драбини, які з'єднують обидві нитки. Кожна з основ має свою назву: гуанін, цитозин, аденін і тимін. Більш відомі їхні ініціали G, С, А, І Декодування геному це ніщо інше, як встанов­лення послідовності пар АТ, а також CG у тій драбині. Тільки й того. Знайти послідовність близько 3,5 мільярда пар літер АТ або CG. Чи це багато? Якби кожна літера А,Т, G або С мала лише один мілі­метр, то після складення цілого коду в людському геномі в одне речення воно було б довше, ніж голубий Дунай. А це ж найдовша ріка Європи. Щоб прочитати таке речення, потрібно понад сто ро­ків. Це, мабуть, чимало, правда?

Щоб опрацювати ці дані, треба мати безліч комп'ютерів і добрі програми. Одна з головних фірм, які декодують геном, давно вже має у своїй лабораторії в Роксвіллі набагато більшу потужність обра­хування, ніж цілий Пентагон. На щастя, це нікому не заважає. Однак без цього не можна навіть думати про декодування ДНК. Кількість інформації, яку генерує пересічна генетична лабораторія, у 20 ти­сяч разів більша, ніжте, що Геніальний і винятково творчо плідний Бах помістив у всьому, що він написав упродовж свого життя.

Як постачати дані про секвенцію основ у ДНК, придумали, зви­чайно, біологи з генетиками. 15 добровольців у США, яким га­рантували, що вони залишаться анонімними, дали згоду видобути нитки ДНК з ядер їхніх клітин крові й сперми. Ці нитки вводять­ся до клітин ядра бактерії £ coli, улюбленої бактерії лабораторних біологів, яка у дивовижному темпі розмножується з людськими ДНК. Колонії £ coli помпують ДНК як малі фабрики. Над тими ко­лоніями рухаються роботи, вони тестують ДНК, які розмножила £со//, знаходять найкращі екземпляри, а також розтинають нитку на 60 мільйонів коротких фрагментів. Кожен з таких фрагментів має не більше 10 тисяч пар АТ або GC. Ці фрагменти потрапля­ють до капілярних трубок, які є частиною витончених технологічно пристроїв для секвенціонування генів.

Звичайно, я міг би дати тобі точніші назви і параметри роботів і тих пристроїв, щоб ти справді могла нагнати того мудрагеля ен­циклопедії раз і назавжди. Тільки скажи мені, чи ти цього хочеш.

Капілярні трубки засмоктують нитки ДНК шматочками. Нитки пересуваються по стінках капілярів догори і видобуваються назовні щабель за щаблем. А Т С G С G А Т... і так далі. Кожен такий ща­бель або пару основ, яка видобулася за край капіляра, відразу ж засліплює проміння потужного лазерного світла. Бо щабель - це

основа, хімічна сполука, отож він флуорисціює світлом у зазначе­ному спектрі. Спектр одразу ж перетворює на цифрові дані й пе­ресилає для аналізу на комп'ютерні програми флуорисційні пари основ, які потрапили назовні.

Лазерне світло, скероване на капіляри, є в смузі частотності голубого кольору, отож завжди трохи затемнені лабораторії, які секвенціонують ДНК, якщо дивитись на них крізь шиби, вигляда­ють як таємничі голубі зали з фільмів science fiction. Якось я провів декілька днів в одній з таких лабораторій у Бостоні. Часом увечері підходив до шиб, за якими в небесно-блакитному світлі роботи і секвенціонери старалися розкодувати те, що, мабуть, закодував Творець. Коли забути про всі ці комп'ютери, лазери і капіляри, то можна подумати, що ти є свідком гігантського людського почи­нання. Я тоді завжди думав про мудрість, про Бога і про те, що маю величезне щастя брати участь у цьому починанні.

Знаєш, цей блакитний колір у лабораторії може бути такий са­мий гарний, як морська блакить?

Чи Ти й досі сидиш у своєму кріслі й читаєш цей текст, чи, вто­мившись, заснула? Чи біль трохи вгамувався?

ВОНА: Коли він закінчив писати, вона непорушно сиді­ла у фотелі і думала про те, що зовсім випадково зустріла незвичайну людину Що. вона б хотіла, щоб він був завжди. Навіки. Вона почувала себе при ньому такою особливою і такою єдиною, як ні з ким на світі.

Уперше, скулена в тому фотелі, вона відчула страх, що він міг би перестати бути частиною її життя. Вона вже собі цього не уявляла. Намагалася зрозуміти, чому відчула це саме тепер, читаючи про голубизну зали, в яких машини секвенціонують геном...
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

Національний книжковий проект 2010
В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464...

Книга друга X. Муракамі «1Q84. Кн. 2»
«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще...

Правила призначення трансфузій компонентів крові в лікувальних закладах...
Затверджені наказом уоз ода від 04. 05. 11 №352 та рішенням Комітету з трансфузійної медицини від 11. 06. 10, прот. №1

Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет...
Головного управління освіти І науки Харківської обласної державної адміністрації від 25. 04. 2012 №241, зареєстрованим у Головному...

Мета Конкурси «Intel-Техно Україна»
Конкурси «Intel-Техно Україна» та «Intel-Еко Україна» є національним етапом Міжнародного конкурсу Intel isef, який проводиться серед...

Каналізація зовнішні мережі та споруди основні положення проектування дбн в 5-75: 2013

Україна русько-лозівський навчально-виховний комплекс
Головному управлінні юстиції у Харківській області 14. 06. 2012 за №42/1405, з метою створення належних умов для виявлення й підтримки...

Водопостачання зовнішні мережі та споруди основні положення проектування
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Зовнішні мережі та споруди Газопостачання дбн в 5-20-2001
«Укрндішжпроект» ( Бабенко Т. П., Булгаков Г. М., Власюк А. В., Жидовецький Б. В., Ніколов О. М., Радченко B. C., Сопов В. В., Станкевич...

О. О. Скрипник Інститут проблем природокористування та екології нан україни, Дніпропетровськ
Розробка наукових основ технологій біогеодиверсифікації порушених гірничими роботами земель для розбудови екологічної мережі *



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка