Пошук по сайту


В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с - Сторінка 7

В55 С@мотність у Мережі: роман / пер з пол. О. Кра­вець. К.: Махаон-Україна, 2012. 352 с

Сторінка7/25
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25
Laryngology Today - досі захоплююсь звуками - статтю того ліка­ря з Варшави про можливість трансплантації майже всіх важливих фрагментів вуха.

Я вірив, що Наталія буде колись знову чути, так само, як діти ві­рять, що колись будуть дорослі. Це тільки питання часу і терпіння.

Одного дня цей час просто прийшов. Без фанфар та оповіщень. Непомітно, прозаїчно і випадково. Я організував через вузівський Альматур, головно заради грошей, з'їзд Польського Товариства Хі­рургів. Готелі, зали засідань, екскурсії. Нічого особливого. Типовий організаційний і туристичний стандарт. Кількасот додаткових зло­тих до стипендії.

Хірурги для мене - це абсолютна медична еліта. Вони актори. Як на мене, хірурги більше, ніж інші лікарі, є власника­ми поморщених мізків і демонічних рук, що вирішують проблему життя і смерті. Не дивно, що саме хірурги серед усіх і так змучених стресом польських лікарів найчастіше вмирають від цирозу зали­тої алкоголем печінки, узалежнюються від усіляких опіумних ліків або просто, коли вже не можуть вирватися з депресії, скальпелем підрізають собі жили. Так було тоді, в доісторичні для Тебе часи воєнного стану, і так є тепер. Печінку катують тим же алкоголем, бо їм ніколи не бракувало доларів на Реи/ех або ж Реи/ех приходив до них у торбах пацієнтів, опіумні ліки були і є під рукою, а як ні, то відомо, де є ключ від тієї «заскленої шафи», а жилам байдуже, ріжуть їх скальпелі з ендеерівського Дрездена чи з Франкфурта- на-Майні, куди перебралася після падіння муру та дрезденська фабрика, звільняючи по дорозі три чверті команди. «Багаті» хірур­ги у вільній Польщі мають точнісінько ту саму статистику.

Увечері першого дня зТзду хірургам влаштували «бал хірургів». Назвати ту пиятику балом було провокативним і радше ексцент­ричним перебільшенням. Я не бачив стільки горілки на жодному з'їзді. Правда, з огляду на свої політичні переконання, я не був на жодному справжньому «з'їзді», але однаково не годен був уявити, щоб партійці мали кращі печінки і щоб можна було деінде випити ще більше.

Окрім того, мені принаймні бал асоціюється із жінками. Хірур­гам - ні. З-поміж зареєстрованих учасників з'їзду було лише б жінок майже на 800 учасників. До того ж приїхали лише дві, а хірурги не привозять (цього вчать уже на першому курсі меди­цини навіть стоматологів) на з'їзди своїх дружин, коханок та наре­чених. З «приписаними» жінками не можна пити до ранку і без докорів сумління. Про це, до речі, я дізнався від тричі розлуче­ного хірурга, що сидів біля мене за одним зі столиків під час того «балу».

Я представляв організаторів. Тобто насамперед дбав про те, щоб горілка була холодна і на столі. Так зазначалося в умові. Коли розлучений хірург впився ще до подання вечері і перестав бути партнером у будь-якій розмові, я роззирнувся довкола. Я заува­жив, що за моїм столиком сидів старший чоловік, майже дідок, з біло-срібним хвилястим волоссям і водянистими сірими очима за окулярами в чорній грубій оправі, склеєній в одному місці ко­ричневою клейкою стрічкою. В поношеному затісному безколір­ному костюмі й зимовому взутті, незважаючи на те, що тоді був винятково спекотний липень, він виглядав як український селя­нин, який одягнув усе, що мав найкраще, на весілля своєї єдиної доньки. Біля дідуся сиділа одна з тих двох жінок, які фактично приїхали на цей з'їзд. За хвилину виявилось, що вона зовсім не хірург, а приїхала як особистий перекладач і секретар того дідуся. Надто тісний костюм викликав помилкове враження. Дідусь був не українським селянином, а видатним хірургом і нейрохірургом зі Львова. Почесним гостем з'їзду. Перш ніж прийти сюди напити­ся з польськими хірургами, він отримав ополудні докторат honoris causa найважливішого медичного вузу країни.

Щохвилини до дідуся підходили різні люди. Я зі здивуван­ням зауважив, що п'яні колеги з Польщі здатні миттю протвере­зіти і зосереджено, з найбільшою увагою слухати дідуся. Вони слухали, тиснули йому руку і відходили. Мені це нагадувало сцену з «Хресного батька», коли Дон Корлеоне тисне руки своїх мафіозі. Він навіть мав подібний голос, такий хрипкий і слабкий, як Брандо.

Раптом я почув, як перекладач промовила не переводячи духу:

-  Більшість, а може, навіть будь-яка вроджена глухота пов'я­зана з пошкодженням центральної нервової системи, а конкрет­но - структур, які відповідають за перетворення звукової хвилі на електричну. І додала безцеремонно, ніби говорила про ремонт мотоцикла:

-  Але ми у Львові справляємося з цим без проблем. Застосову­ємо, тобто професор застосовує, завитковий імплантат. Це такий пристрій для реєстрації звукової хвилі на рівні центральної нер­вової системи за умови, що апарат, який проводить звуки, тобто зовнішнє і середнє вухо, не пошкоджені. Тоді... - вона раптово перервала, повернулась до мене і вигукнула обурено і з переля­ком своїм пискливим голосом: - Вибачте, але ви стискаєте мені руку. Що ви собі взагалі дозволяєте? -  Вибачте. Ви сказали таке, що я втратив контроль над собою. Прошу вас, вибачте. Чи ви б могли повторити, що ви у Львові імплантуєте? - запитав я, намагаючись будь-що зберігати спокій. Вона відсунулася від мене якомога далі й додала:

-  Вам я більше нічого не скажу. Самі запитайтеся професора. Була 4 ранку, коли я вибіг з університетської актової зали, де

відбувався цей «бал». Наталина мама відчинила лише тоді, коли я почав кбпати двері. На дзвінок не реагувала. Наталія перелякано дивилась на мене, коли я зайшов до її кімнати і ввімкнув світло, будячи її. Я сів на краю її тапчана.

Ти ніколи того не зрозумієш, як воно є, коли хочеш комусь ска­зати щось надзвичайно важливе і не можеш!

Я притуляв її до себе, цілував її долоні й розповідав про завит­ковий імплантат, про те, що вона чутиме, що це найбільше світило, що американці теж туди приїжджають, що імплантати з Японії, що треба лише навчитися говорити, що я її безмежно кохаю, що вона це незабаром почує, що в нас будуть діти, які теж це почують, коли вона їм скаже, що їх любить, і що я зовсім не п'яний.

Наталина мама сиділа напроти мене з іншого боку тапчана і плакала. Наталія, не знаючи, про що йдеться, дивилася переля­кано то на маму, то на мене. Нарешті Наталина мама встала і поча­ла жестами пояснювати, що трапилося. Досі вона ніколи не робила цього так швидко і агресивно. Це справді виглядало як крик. Як ти гадаєш, можна кричати жестами?

Я взяв альбом зі столика, що стояв під вікном, розклав декілька сторінок на килимі і почав писати. Наталія ходила по кімнаті. Диви­лася на маму і читала мій текст на підлозі. Вона була чудова з тим розтріпаним волоссям, у нічній сорочці, що просвічувалась, коли Наталія наближалася до столика, де стояла нічна лампа, і яку над­то високо задерли її набучавілі груди, з великими від здивування і блискучими від сліз очима. Навіть тоді, в таку хвилину я думав про секс із нею.

О 8 ранку я стояв перед кабінетом Наталиного батька. Він май­же не розмовляв зі мною. Вислухав, про що йдеться, вказав на крісло, подав мені нерозпочату пачку цигарок і запальничку й по­чав телефонувати. У нього тряслися руки. Йому важко було наби­рати номери. Я сидів у кріслі напроти нього, розглядаючи кабінет. Всюди були фотографії Наталії.

Він усе залагодив. Скерування з МЗС із рекомендаційним лис­том від міністра охорони здоров'я, службовий паспорт, талон на валюту, який перевищував у двадцять разів визначений тоді річ­ний ліміт, а також «скерування прийняти у відділ», яке у Львові підписав якийсь важливий партійний вельможа.

Рівно через одинадцять днів Наталія від'їздила потягом з Вар­шави Східної до Львова. На вокзалі ми були за дві години до відправлення потяга. Я палив цигарку за цигаркою: Наталія була щаслива. Лише Наталина мама здавалась незмірно сумною і весь час роздивлялася довкола себе.

В якийсь момент мені забракло цигарок. Я побіг до кіоску на сусідньому пероні. На лавці, за кіоском, сидів Наталии батько. Він мене не запримітив.

Коли потяг зник за поворотом, Наталина мама взяла мене за руку і ми мовчки рушили до сходів, що вели з перону до тунелю. В якийсь момент, уже в тунелі, вона зупинилася, піднесла мою до­лоню до своїх уст і доторкнулася губами до її внутрішнього боку. Вона нічого не говорила, лише дивилася мені в очі. Ми стояли так хвилину в тому тунелі.

Наталина операція мала відбутися через два тижні. Наталии батько щодня телефонував до клініки у Львові. Потім телефону­вав до мене, а я Наталиній матері. До контакту між Наталиними батьками ніколи не доходило.

Це було дивне відчуття - знати, що Наталія, може, навіть стоїть біля телефону, але й так не можна з нею порозмовляти. Це було відчуття безсилля.

Наталія писала листи. Кожного дня три: матері, батькові й мені.

Вона писала чудові листи. Я це напевно знаю. її мати читала мені кожен свій лист. Двічі: раз телефонічно, відразу ж як його відкривала, і потім ще раз за вечерею. Я заходив до неї щовечора.

Я перечитав їй лише один лист від Наталії. Тобто не перечитав, прочитав його напам'ять. І то лише через три роки. Я досі знаю його напам'ять. І завжди буду його знати. Завжди.

Якубику,
Я сумую за Тобою так; що мені аж шумить у вухах. Ти собі уявля­єш? Мені, глухій, шумить у вухах від смутку. Я не можу собі з тим зарадити. Ти завжди був. Просто прийшов з вулиці і так уже й за­лишилося. Відтоді, як я Тебе кохаю, Ти завжди був. і раніше також. Бо так направду - «раніше» до Тебе не було.

Знаєш, я завжди вже трошки за Тобою сумувала, навіть коли Ти був недалеко від мене. Так собі сумувала вже трохи про запас.
Щоб згодом сумувати менше, як Ти вже підеш додому Однак не допомагало.
Чи я Тобі говорила, що коли вже чутиму то перше, чого навчуся, це вимовляти Твоє ім'я? Усіма мовами. Але насамперед російською.
А коли вже повернуся, то сяду Тобі на коліна, покладу свої доло­ні на Твої плечі й цілуватиму Твоє обличчя. Частинку за частинкою. Обіцяй, що не роздягнеш мене, доки я закінчу.
Ще лише два дні до операції. Я чекаю. Це очікування таке урочисте. Я почуваю себе так, ніби наближаюся до якоїсь наступної посвяти.
Якубику, Ти ж знаєш, що я навіть не намагаюся Тобі описати, яка я Тобі вдячна. Бо цього не можна описати. А Ти ж знаєш, що я досі все вміла описати.
Тут немає костела. А я б так хотіла молитися. Я й так молюся. Забрала від мами той малий дерев'яний хрестик. Кладу його на подушці й молюся до нього, але я б хотіла хоч раз перед опе­рацією помолитися у справжньому костелі. Бог точно знає, що ро­бить. Він же ж знайшов мені Тебе.
Як гадаєш, я не оглухну від усього того галасу, який на мене спаде, коли вже почну чути? Не смійся, я справді цим тривожуся.
Мене перевели до іншої кімнати. Не знаю, навіщо. Там було дуже добре. Нас було 16 жінок і були двоповерхові ліжка. Я ніколи не спала нагорі на такому.
Я тепер мешкаю в кімнаті на дві особи. Це, мабуть, мій батько. У кімнатах на дві особи мешкають лише ті, хто має впливових бать­ків або самі є впливовими батьками.
Я мешкаю в кімнаті з чоловіком! Він називається Вітя і йому 8 ро­ків. Вітя також не чує з народження. Він приїхав сюди з Ленінграда. Він чудовий. Маленький блондинчик з бистрими очима. Він трохи схожий до Тебе на тій фотографії з Твоїми братом і батьками, коли Тобі було 9 років.
Ми з Вітею оповідаємо різні історії. Тобто жестикулюємо. Знаєш, що Вітя жестикулює російською? У них деякі жести інші. Я вчуся від нього російської мови.
Часто ми бавимося з ним на подвір'ї перед бараками цієї лікарні. Там є така велика яма, яку викопали величезні екскаватори.
Я ще ніколи не бачила чогось подібного. Ті екскаватори вигля­дають як заіржавілі танки, у яких замість дула ковші для набиран­ня землі.
Але тут усе так, як на старих фотографіях мого дідуся. Ці екс­каватори потрібні для того, щоб збудувати зовсім новий будинок клініки. Так сказав нам професор. Професор соромиться тих бара­ків і не може дочекатися нової клініки.
Вітя дуже любить сходити до цієї ями, а я вдаю, ніби не знаю, де він, і шукаю його.
До операції лише 2 дні. Це буде п'ятниця. Я саме перевірила, що Ти народився у п'ятницю. Це буде знову щаслива п'ятниця, правда, Якубику?
Обожнюю Тебе.
Наталія.

P.S. Раптом у моєму світі зробилося так тихо без Тебе...
У п'ятницю зранку перед лекціями я пішов до костелу. Потім допізна мав заняття. Ввечері я мав зустрітися з Наталиною мамою. Я вибіг з інституту, поспішаючи на автобус. Біля в'їзду на паркінг інституту стояла чорна «волга». У відчинених дверях, на сидінні поряд з водієм сидів Наталии батько і палив цигарку. Він поба­чив мене. Викинув недопалок цигарки на вулицю, встав, поправив краватку і рушив до мене. Він наблизився, став дуже близько біля мене і сказав зовсім чужим, неприродним голосом, ніби промов­ляв репліку ролі, яку вправляв сотні разів:

-  Наталія сьогодні вдосвіта померла. Той хлопець, якого вона намагалася витягнути з-під екскаватора, має ампутовані обидві ноги. Він не зауважив екскаватора і почути теж не міг. Екскаватор­ник був п'яний, коли це сталося. Його шукають відучора. Я не міг більше цього слухати. Кожне слово, яке він вимовляв, було як удар каменем по голові. Я закрив йому долонями уста. Він намагався говорити далі, кусаючи мені долоні. Коли він вивільнив­ся з моїх обіймів, я повернувся і кинувся втікати. Я лише чув, як він кричить услід. Це було як скавуління.

-  Якубе, зачекай... Якубе, не втікай. Якубе, не роби мені цього. Якубе, прошу, не залишай мене тепер самого! Якубе, її потрібно звідти привезти. Я цього не зроблю. Якубе, курва... Пам'ятаю, коли в дитинстві хтось мене на подвір'ї дуже обра­жав, я біг додому. Знову було так, як тоді. Коли мій батько відчи­нив двері, я притулився до нього так міцно, як тільки міг. Він ні про що не питав. Було так як тоді. Вже не було так боляче.

-  Наталія померла, - прошепотів я згодом в його плече. -  Синку... лГієї ночі я зрозумів, чому пив мій тато, коли померла мама. Горілка була тієї ночі як кисень. Знову можна було дихати.

Зранку я стояв під дверима Наталиного помешкання. Відчинила молода жінка в шапочці медсестри.

-  Тієї пані немає вдома. Прошу прийти через кілька днів, - ска­зала вона. І тоді за нею з'явилася Наталина мама. Вона була зовсім сива. Посивіла тієї ночі. Траснула дверима. Збігаючи сходами, я чув страшний крик.

Мій батько чекав унизу в таксі.

-  Ти мусиш їхати за нею. Ти маєш ще дві години, щоб викупити в банку талон на валюту. Ти не в'їдеш туди без рублів. Телефону­вав Наталии батько. -  їдьте вже нарешті до того банку, - наказав виведений з тер­піння таксист. Це був малий банк у передмісті Вроцлава. Густо задимлений касовий зал. Закручена декілька разів черга до єдиної відкритої каси. Біля стіни, на важкому стояку, наповнена недопалками ме­талева попільничка.

За склом молодий, повний касир. Весь час він їв канапки, ви­тягаючи їх зі старої, заплямленої жиром торби, що лежала біля калькулятора. Шматки помідора й сиру випадали йому з рота, сповзали по підборіддю і падали на письмовий стіл, за яким він сидів. Через годину я стояв перед касою.

-  Рублів немає, - пробурмотів касир нечітко, ковтаючи шматок булки. - Рублі по понеділках і середах. Прийдіть у понеділок. -  Бачите, я не можу приїхати в понеділок. Ви повинні мати рублі. Я мушу їхати за нею. До неділі. Він повернувся здивований у мій бік і процідив підвищеним голосом, випльовуючи масні крихти булки на скло, яке відділяло його від мене:

-  Я нічого не мушу. Якщо вам так спішно і ви хочете мати ро­сійську валюту на неділю, то поміняйте долари. Вони це охочіше роблять за долари. Реготав, плюючи рештками булки і придивляючись переможно, чи черга теж сміється. Черга не сміялася, ніби передчуваючи, що зараз станеться.

Я просунувся в шпару між склом і прилавком, намагаючись його схопити. Здивований, він раптово відсунувся. Потім це вже був не я. Я вибрався з-під шиби. Спокійно підійшов до попільнички, схопив її за металеву ніжку і щосили вдарив важкою основою в скло, за яким сидів касир. За собою я чув крик. Касир давився булкою, коли я стискав щосили його шию. Я дуже хотів його вбити.

Не пам'ятаю, що діялося потім. Знаю лише, що їхав у наручни­ках міліцейським пікапом і стікав кров'ю на металеву підлогу. Мене бив білою палкою рудий коноплястий міліціонер.

Мене випустили через 48 годин. Мене звинуватили у всьому: спробі підпалити будинок громадського призначення, нападі на чиновника державної адміністрації, крадіжці, а також намаганні виманити валюту. Мене вигнали спершу з університету, а через два тижні з політехнічного інституту.

Наталія прилетіла через тиждень. Ніхто не поїхав за нею. її бать­ко лежав непритомний у лікарні. Наступного дня після того, як повідомив мене про смерть Наталії, він ішов п'яний уздовж трам­вайної колії додому. Біля депо з-за рогу виїздив перший ранковий трамвай. Водій не міг зауважити пішохода. Свідки твердили, що він зовсім не втікав, коли трамвай їхав просто на нього.

Як правило, останки прилітають у спеціальних оцинкованих трунах. Це записано навіть у Конвенції прав людини ООН. Наталія прилетіла в пооббиваному холодильнику, який зазвичай авіалінії використову­ють для зберігання пластикових контейнерів з порціями їжі, що по­даються пасажирам на вечерю під час пізніх польотів. Вони вийняли дірчасті металеві полиці і помістили там тіло Наталії. У Львові не було оцинкованої труни для Наталії, а її батько лежав непритомний у лі­карні й не міг зателефонувати до когось впливового, щоби труна була.

На цвинтар я пішов через декілька годин після похорону. Ніко­го вже не було. Насипана з жовтого піску могила була прикрита вінками і букетами квітів. Я вдивлявся в білу таблицю з її іменем і прізвищем. Я вже не мав сліз. Я розмірковував, як витримати мовчанку Бога. Я був усередині порожній. Прийшов на той цвин­тар без квітів. Мені було байдуже. Крім агресії до Бога, я нічого не відчував. Але мені тільки так здавалося. Якоїсь миті я поди­вився на могилу і вінки. Відразу ж біля хреста лежав найбільший. На чорному тлі стяжок прочитав золотавий напис: «Ти ж знаєш, що Ти не відійшла. Люблячі Тебе Мама і Якуб».

Врешті надходить момент, коли біль такий сильний, що ти вже не можеш дихати. Це такий спритний механізм. Багаторазово опрацьований природою. Задихаєшся, інстинктивно рятуєшся і на мить забуваєш про біль. Боїшся повернення задухи і завдяки тому можеш пережити. Там, біля тієї могили, я не міг дихати. Там це сталося вперше.

Брак повітря - це не єдиний механізм. Інший - це справжній фізичний біль. Але його треба завдати собі самому. Це зовсім не той щоденний біль - супровідник розпачу. Не той, що починається відразу ж після пробудження, з кінця нігтя великого пальця ступні до корінців волосся. Це має бути інший біль. Той контрольований і локалізований. Завданий лезом або недопалком цигарки. При цьому ти замінюєш своє внутрішнє страждання на фізичний біль, який можна локалізувати. Такти переймаєш контроль над ним.

Потім, упродовж наступних місяців, мені здавалося, що я живу за кару. Я ненавидів ранки. Вони нагадували мені, що ніч закін­чується і треба знову боротися з думками. Зі снами було якось легше. Були тижні, що я не вставав з ліжка. А якщо так, то лише для того, щоб переконатися, чи батько справді виніс усю горілку з дому. Часом було так погано, що батько біг уночі до якогось не­певного кубла, приносив пляшки, і ми пили. Тоді я ще не знав, як це назвати. Тепер знаю, що я впав у страшну, гігантську депресію.

З розпачу я створив філософію. Усе, що не було трагічним, без­надійним, безвихідним, було абсурдним. Абсурдом, наприклад, було їсти, чистити зуби чи провітрювати кімнату. Мій батько робив усе, аби витягнути мене з тієї ями. Спершу він узяв невикористану упродовж двох років відпустку. Потім відмовився від нічних чер­гувань, щоб увесь час бути зі мною. Він робив таке, що не спало б мені на думку. Потай розводив горілку водою, щоб я пив стільки ж, але не ставав такий п'яний; ходив до бібліотеки і годинами читав мені книжки, не питав про майбутнє.

Стан задухи почав повторюватись. У мене почалася астма. Пси­хосоматична астма, тонко виплекана в мозку. В мене також був стан нав'язливого страху. Спершу я боявся, що задихнуся. Згодом боявся, що задихаюся дуже рідко і тому настане якийсь кінцевий напад задухи. Потім я боявся усього. Я прокидався вночі й боявся. Я навіть не вмів назвати, чого. Лежиш із величезними очима і піт­нієш зі страху, тремтиш зі страху і не знаєш чого або кого боїшся. З якогось дня у моїй кімнаті ніколи не було темно. Часом я міг за­снути лише тоді, коли мій батько сидів біля мого ліжка.

Десь приблизно через півроку, після однієї з чергових ночей, коли я запивав якийсь антидепресант горілкою, забарвленою, щоб заспокоїти батька, апельсиновим напоєм, я прокинувся під респіратором, прив'язаний шкіряними ременями до ліжка. Мене туди завіз мій батько, бачачи, як я в'яну, затруєний усім, що хоча б на хвилину заглушало біль і смуток. На своєму чергуванні він запакував мене непритомного у швидку допомогу і завіз до пси­хіатричної лікарні.

Уявляєш собі, що він відчував, коли робив це?

Офіційно я прибув на нейтралізацію отруєння. Малий похму­рий барак із заіржавілими ґратами на вікнах у далеких передміс­тях Вроцлава. Крім жмені різноколірних таблеток зранку та ввечері, найбільше - я хочу Тобі це сказати, хоча мені соромно - мене ліку­вали трагедії та опис страждання інших людей. Завдяки тому раптом усе, що зі мною сталося, знаходило своє тло, на якому виглядало інакше. Воно вже так щільно не заповнювало усього простору і мого мозку. Раптом знову назовні випливли співчуття, милосердя і сенс існування. У тому багні смутку, абсурду, ненависті й жалю до світу вони були як канат, по якому можна потроху підтягатися догори.

Найвиразніше я відчув це того дня, коли до приймальної біля кабінету, де я чекав на чергові обстеження, медсестра впхала ін­валідний візок, на якому сидів отець Анджей. Так там називали страшенно вихудлого чоловіка, який сидів, відколи я там з'явився, цілими днями на возику біля заґратованого вікна наприкінці кори­дору, відразу ж біля туалетів.

Тут, у приймальній, за метр від мене, він виглядав як загримова- ний актор з фільму про концентраційні табори. Поголений налисо як новобранець, з кількасантиметровим глибоким шрамом на зморщеному черепі. Обличчя землистого кольору вкрите чорним заростом, виступаючі кістки нижньої щелепи, величезні очі в очни- цях, які навіть при тих очах здавалися на два розміри завеликими.

Ліва рука зсунулася йому поза бічну спинку візка й нерухомо звисала своєю вагою. На передпліччі, яке було видно з-під зако­роткого рукава поцерованої і поплямленої піжами, можна було прочитати витатуюваний колись чорним, а тепер вибляклим чор­нилом напис: «Бога немає...». Написане виглядало як незграбні рядочки тексту в зошитах першокласників. Почерк був нерівний і розтягнений. Шкіра довкола напису мала червоне потовщення шрамів після багаторазових ран.

Чоловік сидів на візку навпроти мене і дивився широко розплю­щеними очима. Я ховав погляд, і коли за хвилину знову повертав­ся, він далі так само дивився. Здавалося, що його повіки ніколи не закриваються.

- Не звертайте на нього уваги, - сказала медсестра, бачачи моє зацікавлення. — Він так дивиться, відколи його до нас привезли. На Святвечір буде два роки. Він навіть спить з відкритими очима.

Мене нервувало те, що вона говорить про нього так, ніби його там немає. Вона це зауважила і, випереджуючи мій коментар, сказала:

-  Він не чує. Йому зробили всі тести. Він не чує. Медсестра підвелася, трохи пересунула візок. Мужчина вдив­лявся в стіну тут же, біля моєї голови. Двері до кабінету лікаря від­чинились, і молодий чоловік у білому халаті сказав:

-  Маґдо, можеш увіпхнути отця. Медсестра підскочила і увіпхала візок до вузької кімнати, об­ставленої білими шафами. Вона зачинила двері й сіла біля мене на лавці. Запалила цигарку, принесла з підвіконня вазон з рештка­ми пожовклої папороті й поставила перед собою на підлозі. Вазон був повний недопалків.

-  Чому ви називаєте його отцем? - запитав я. -  Бо він справді - отець. Формально ще надалі залишається отцем. Але він тепер як овоч. І вже так залишиться. А коли помре, жоден інший священик його не поховає. - Вона глибоко затяг­нулася цигаркою і додала: - Забагато нагрішив. Якщо навіть Бог йому вибачив, то курія не вибачить ніколи. Те, що в цій задимленій приймальні лікарні вар'ятів розповідала мені впродовж наступних 20 хвилин медсестра, є найбільш при­голомшливою історією кохання, яку я знаю. Вплетена в цю історію людська трагедія вплинула на мене стократ краще, ніж усі психо­тропні ліки, які я ковтнув від смерті Наталії. Ти також прочитаєш зараз розповідь - не питаю Тебе навіть, чи хочеш - про безмеж­ний людський фанатизм. її, як десять заповідей, повинен знати кожний католик. Як ти вважаєш, скільки католиків у Польщі знають гріхи, записані в десятьох заповідях? Бо я не знаю, скільки в Поль­щі, але знаю, здається, скільки в католицькій Іспанії. Приблизно 14 відсотків. Цілих 14 зі ста знають, проти чого грішать. У Польщі, мабуть, більше знає, проти чого грішить. Але це не заслуга отців та катехитів. Це заслуга Кєсьльовського.

Відколи Анджей почав говорити, він виявився іншим. Пішов одразу до третього класу. В музичній школі, де паралельно на­вчався, грав на гобої. Крім того, коли йому було 8 років, почав грати на органі в поблизькому костелі. Вікарій зауважив, що коли на органі грав малий Анджеєк, люди охочіше приходили і зали­шалися довше.

Для батьків Анджей був приводом постійної сатисфакції. Зреш­тою, єдиної. Самі вони не досягнули надто багато. Хтось їздив на відпочинок до Болгарії, хтось купував малолітражки і меблеві стінки, а вони мали лише Анджейка. Він був їхньою гордістю і єди­ним виправданням власних невдач. Такий демонстраційний акт передачі генів. Нам не вдалося досягнути багато в житті, але ма­ємо сина-відмінника. З таким тиском вимог, якби був дівчинкою, Анджей щонайменше повинен би мати анорексію.

Два роки він вивчав архітектуру у Вроцлаві. Не отримав гурто­житку, і мати, активна парафіянка, учасник хору, залагодила йому кімнату в єзуїтів. Правда, так мало бути лише місяць. Поки щось знайдуть. А було два роки. Анджей учився, грав до літургії, мо­лився з монахами і щоразу більше віддалявся від реального світу.

Відразу ж після Великодня він спакував малу подорожню тор­бу, сів у поїзд і поїхав до Кракова. Він вступив до чину домініканів і в духовну семінарію. Замкнувся в келії. Нарешті був щасливий. Сповнений гармонії і внутрішнього спокою. Коли батьки зрозуміли, що сталося, впродовж двох тижнів не показувались сусідам на схо­довій клітці. Монаший чин у порівнянні з архітектурою - яка жах­лива деградація. Мати перестала співати в хорі і бувати на парафії.

А тим часом Анджей найдовше з усіх стояв ночами на колінах перед хрестом. Ніч за ніччю. Він перестав лише тоді, коли з потріс­каних синяків на колінах почала витікати кров і плямити кам'яну підлогу. Це він найчастіше лежав хрестом у каплиці. Це він із са­мотності, яка сприяла розмові з Богом, учинив свою філософію життя.

Чи Ти знаєш, що самотність у людському переконанні - найгір­ший вид страждання? Це універсальне для світу. У Нью-Йорку, так само як у Новій Гвінеї, люди занепадають духом зі страху перед самотністю та покинутістю. Чи Ти знаєш, що за одним з найдавні­ших індуських міфів Творець створив світ лише тому, що почувався самотнім? Чи Ти знаєш, що американські підручники з психіатрії кваліфікують пустельництво як форму божевілля?

Окрім самотності, він і науку трактував так, як щось, чим можна сподобатись Богові. Він вивчив шість мов, став видатним теологом і філософом. Провів вісім місяців у місії в Нігерії. Дістав стипендію папської академії і виїхав до Риму. Через три роки, в травні, повер­нувся до Кракова з докторатом. У серпні керував оазисною групою у паломництві до Ченстохови.

Брата Анджея любили усі. Він співав з ними блюзові балади про Бога, показував відеокасети з концертами госпел, грав на гітарі біля ватри і на органі в придорожніх костелах. Ранішні молитви

з ним були як справжня розмова з Богом. Під час них знаходилися відповіді на питання, які завжди хотілося поставити, але годі було сформулювати. Брата Анджея любили також жінки. Декотрі зовсім не за молитви, гітару і гобой.

Одного дня - вони були вже зовсім недалеко від Ченстохови - косарка, що проїжджала біля колони паломників, серйозно пора­нила двох учасників. У малій сільській поліклініці в Почесній нікого не було. Лікар у відпустці, до Мишкова далеко. Отож викликали ветеринара. З ветеринаром прийшла сестра Анастазія. Монахиня, кармелітка з Любліна. Другий поранений був паломником з її групи.

Знервована молода дівчина в літній сірій монашій рясі, у спле­тених з тонких шнурків мокасинах і дротяних окулярах. Вона го­ворила дуже тихо. Майже пошепки.

Ветеринар зробив висновок, що потрібне переливання кро­ві для одного пораненого, а другого треба вислати до Мишкова. Обоє заявили, що віддадуть свою. Через декілька хвилин ветери­нар вийшов з лабораторії у підсобці і сказав:

- У Вас ідентичні групи крові. Та ідентичні реагенти ЯЬ.

Він зачаровано дивився, як Анастазія розщіпнула монашу рясу, оголила ліве плече і давала кров, яка повільно текла до пластма­сового контейнера.

До кінця паломництва, досі не знаючи навіть про існування одне одного, опинялися раптом поряд. Під час ранкових молитов отця Анджея черниця в натовпі біля їхнього табору навколішки молилася з ним. Вони раптом укупі готували їжу. Під час вечірніх вогнищ вона була на відстані, але завжди неподалік.

Наступного дня вони мали бути в Ченстохові. Це була їхня остання зупинка.

Увечері Анджей пішов помолитися до малого костелика на краю села, в якому вони розташували табір. Перед вівтарем, на цемент­ному підвищенні, стояла на колінах і з похиленою головою та пра­вою долонею на грудях молилася Анастазія.

Він тихо підійшов і клякнув біля неї. Цього зовсім не мало бути! Він зовсім не хотів, щоб їхні тіла зіткнулися. Але він став надто бли­зько і вони торкнулися. Вона не відсунулась.

Обоє молилися про те саме. Згодом вони призналися в цьо­му одне одному. З одного боку, прагнули відчувати цю близькість. З другого, просили Бога, щоб визволив їх від цього бажання. Вже тоді, там, у перший момент, у тому сільському костелі вони впер­ше відчули небезпеку світу. Раптом до костелу увійшов парох, щоб загасити світло. Вони швидко, в паніці, відсунулися один від од­ного. Вже там, у перші ж хвилини знали, що світ того не сприйме.

Ще в Ченстохові, незадовго до завершення паломництва, він доторкнувся до її долоні. Щоб це відчути. І запам'ятати. Після цьо­го відразу ж утік і провів ніч у молитвах. Страждав через неймо­вірне роздвоєння.

Уявляєш собі, зрадити всевидячого Бога? Цього ніяк не затаїш. Не йдеться про те, що не можна затаїти дій. Не можна затаїти дум­ки! Бажання, хвилювання, мрії.

Потім вони убивали це кохання, як тільки могли. Він утік до Риму. Виблагав тримісячне наукове перебування. Та втеча не мала сенсу. Щодня він прокидався і чекав на лист від неї.

Він же ж не мав чекати! Чекав.

Вона ж не мала писати! Писала.

Він не міг витримати того, що вона зверталась у листах: «Брате Анджею».

З Риму повертався потягом. Він не вийшов у Кракові. Вийшов аж у Любліні. Він хотів їй сказати, що це мало бути не так. Він мав усе підготоване. Вже з Відня він готувався, що їй скаже у потязі. Кожне слово знав.

Він зупинився біля її монастиря. Вона вийшла до нього. Він на­віть не почав. Не сказав жодного слова. Вони стояли в брамі, не дивлячись один на одного. Стояли, як засуджені, з похиленими головами й дивились у землю. Боялись своїх думок. Гріхом уже було те, що вони взагалі там були. Гріхом було те, що з того кос- телика під Ченстоховою він майже постійно думав про неї. Гріхом було те, що вона йому снилася. Гріхом було те, що вона зовсім не була сестрою Анастазією. Гріхом було те, що уві сні вона мала уста, до яких він доторкався пальцями.

У якийсь момент Анастазія рушила назад до монастиря. Згодом повернулася. Вона взяла його за руку, і вони побігли. Зупинилися в якомусь парку. Вона стала за деревом і наблизила уста до його уст. Розсунула його губи язиком і проштовхнула його крізь його затиснені від здивування й збудження зуби. Монахиня в рясі цілу­вала під деревом монаха в рясі майже в центрі Любліна!

Цей поцілунок був як ініціація. Потім уже був тільки гріх. Вони зустрічалися майже всюди в Польщі. Чим далі від Любліна і Кра­кова, тим краще. За руки трималися тільки тоді, коли були самі. На людях лише крадькома доторкалися. Давали одне одному знати про своє бажання. Вони не розмовляли про Бога, хоча щоразу відчували його осуд. Лише після першої ночі, рік від поцілунку в парку, першої справжньої ночі з оголеністю, насолодою і безсо­ромністю він сказав їй, що кохає її більше, аніж боїться кари.

Сестра-ігуменя кармеліток у Любліні дізналася про роман сест­ри Анастазії з анонімки, яку надіслав офіцер СБ, який віддавна слідкував за братом Анджеєм. Брат Анджей був чудовим об'єктом. Поїздки до Риму, візити екуменічних екскурсій зі Штатів, контак­ти з оазною молоддю. Те, що він відмовив у співпраці? Таке мо­лодече і романтичне. Тепер уже не мав відмовити. Тепер уже не повториться те, що трапилося під час тієї провокації з військовим табором. Він тоді їх повністю скомпрометував. Через нього полеті­ло декілька голів, і то навіть на Раковецькій у Варшаві.

Його вислали в той табір усупереч закону. Був воєнний стан. Закон можна було встановлювати ввечері і змінювати рано. Йому прислали повідомлення про літній військовий табір для слухачів духовної семінарії. Це була очевидна, шита грубими нитками про­вокація. Одне з чергових переслідувань, щоби його зламати. Мо­нахів не можна було посилати в жодні військові навчальні табори.

Таких, як він, не бракувало. їх зібрали на полігоні поблизу Дравська. Цілий полк. Таких же наївних або непоінформованих, як він, монахів.

Вони провели в тій військовій частині біля Дравська лише 11 го­дин. На вечірній перекличці п'яний капрал наказав їм молитися. Як команди муштрового вишколу, хрипким голосом вигукував стро­фи «Отче наш...» і наказував їм повторювати хором. Він стояв там у шерензі з іншими і мовчав, здавлюючи в собі зневагу до себе, що він ще там. У якийсь момент капрал вигукнув:

- Амінь. Я сказав амінь, салага. Голосніше, курва, амінь.

Тоді він вийшов із шеренги, підійшов до капрала і щосили дав йому ляпаса. Він упав уже після першого удару. Побитого, зі зло- маним ребром, з раною від пряжки військового ременя на голові і кровотечею з носа та вух його занесли на перев'язку до барака біля їхніх наметів. Уночі від кровотечі він зомлів. Мусили завезти його до лікарні. Виявилось, втрутився єпископат. Якийсь впливо­вий есбек на Раковецькій у Варшаві мусив піти у коротку відпустку, а брат Анджей, трохи всупереч власній волі, перейшов до історії опозиції в Польщі.

Але тоді, як говорилося у Варшаві, панувало дилетантство про­вінційних краківських детективів. Тепер він підпише без жодного удару і жодної краплі крові. Не треба буде вибивати йому зубів.

А єпископат? Єпископат навіть не поворухне пальцем. Єпископат не допустить, аби парафіяни дізналися, що «брат монах з докто­ратом з Ватикану безкарно трахає монахиню з Любліна».

Ігуменя кармеліток вислала сестру Анастазію на півроку до малого села в Бещадах і листа до ігумена домініканів у Кракові. Ігумен домініканів нічого не зробив, бо не прочитав листа, якого по дорозі перехопила СБ. Роман мав без перешкод продовжува­тись. Насамперед з ідеологічних міркувань.

І продовжувався. В опустілих хижах пастухів у Бещадах, у готелі в Ряшеві, у Кракові, куди Анастазія приїхала автостопом уночі на дві години. Тривав завдяки пошті, яку перечитували, і завдяки телефонам, які регулярно проспуховували.

Ігуменя кармеліток, стурбована браком реакції з Кракова, по­їхала туди особисто. Через тиждень брата Анджея перевели до Свіноуйсьця. Мало бути якомога далі від Бещадів і мало бути принизливим. Він не міг відправляти літургії. Два факультети. Папська академія. Найкращі проповіді в Кракові. Досі в Польщі не було такого пароха.

Коли він потрапив до Свіноуйсьця, хтось, очевидно, випадково, підкинув копію анонімки СБ у трапезну монастиря в Любліні. Світ мав про них дізнатися. І дізнався. Сестра Анастазія стала баластом. Ідеологічним баластом. Зрештою, це була найчистіша правда. Не можна шантажувати цілий чин через одну німфоманку в рясі, яка не вміє залагодити це інакше.

Раптом з нею перестали розмовляти. їй не дозволялося зайти ввечері до каплиці, що досі вона завжди робила. Вона прийма­ла за все зауваження. їй докучали на кожному кроці. Якогось дня на столі трапезної лежав відкритий лист від нього. Сповнений ніж­ності, кохання й освідчень. Коли вона сіла на своє місце, мала вра­ження, що всі на неї дивляться з відразою.

Цей терор тривав понад півроку. Вона не відреклася від нього. Навпаки. З кожним завданим приниженням, з кожною прикрістю від світу все більше утверджувалася в переконанні, що його вар­то кохати.

Його світ випробовував ще важче. Котрогось дня підкинено використаний презерватив до сповідальні, в якій він слухав спо­відь. У скриньку парафії хтось підкинув відкритий лист із виріз­ками з газет із фотографіями кільканадцятилітніх дівчаток, яких використовували педофіли. «Обурені» парафіянки писали регу­лярно до єпископа. Упродовж шести місяців його кільканадцять разів переводили з місця на місце. Незважаючи на це, він її далі так само кохав. Чекав. Не знав на що, але вірив, що це мусить закінчитись. Як час у чистилищі. Цей час теж колись закінчується і потім є спасіння.

Одного дня сестра Анастазія зникла. Того ж дня хтось вивів з гаража монастиря машину. Вона поїхала до Ченстохови. На зворотній дорозі, на рівній сухій дорозі, за два кілометри до поліклініки в Почесній, її машина з'їхала на лівий бік. Просто під величезний данський рефрижератор. Не було слідів галь­мування. її машина дослівно врізалась під радіатор вантажівки. Вона загинула на місці. Знівечена. З Любліна навіть ніхто не при­був, щоб її ідентифікувати.

СБ постаралася, щоб результати розтину тіла стали загальнові­домі в районі й у Любліні. Сестра Анастазія мала алкоголь і валій у крові, а в матці - спіраль.

Через місяць був Святвечір. Після Різдвяної літургії, коли вже всі були по хатах і вітали новонародженого Ісуса, до малого кос­телу в Бяловежі прийшов брат Анджей. З кам'яної миски біля вхо­ду до костелу він набрав води у пляшку з апельсинового напою. Наблизився до вівтаря, поклав на ньому пляшку зі свяченою во­дою, пляшку горілки і малий пластмасовий контейнер з чорною тушшю. Він висипав жменю таблеток. З маринарки витягнув голки для татуювання. Він змішав чорну туш з пластмасового контейне­ра зі свяченою водою. Сперся на стіл. Став навпроти хреста. Почав татуювати.

Зранку жінки прийшли запалити свічки перед літургією. Почули запах горілки біля вівтаря і знайшли там брата Анджея. На закри­вавленому передпліччі його лівої руки можна було прочитати не­виразний напис: Бога немає...

Медсестра перестала розповідати. Двері кабінету відчинились, і санітар у білому халаті випхав візок із чоловіком. У якусь коротку мить мені здалося, що він, проїжджаючи поряд, усміхнувся мені. Медсестра загасила недопалок у землі вазонка з пожовклою па­пороттю. Підійшла до візка і мовчки вивезла його з приймальної.

Медбрат подивився на мене і, стоячи у дверях лікарського ка­бінету, чекав, аж поки я зайду. Я не зайшов.

У тій приймальній я зрозумів, що хай навіть я страждаю через любов до Наталії, то ця любов була гарна, зреалізована і її ніхто не засуджував. Любов завжди така. Так навчає Церква. Хіба що вона не відповідає курії. Тоді треба її знищити, затоптати, обплювати, осквернити, затаврувати, сплюгавити і принизити. Така любов найкраще знищується в ім'я любові до Бога. Це вже стільки разів підтверджено історією.

Того ж вечора я попросив батька, щоб він забрав мене санітар­ною машиною додому. Моя кімната чекала на мене. Мій стіл, мої книжки, мамина фотографія над вимикачем, перев'язані зеленою стрічкою листи від Наталії на полиці над столом. Чиста, запашна постіль. Я відчув щось, що люди звичайно називають радістю. На коротку мить, але я знаю, що вона знову була в мені. Я повернувся. З єдиним рішенням: закрити цю чорну діру в душі. Закрити, ущіль­нити і так жити, щоб вона більше не відкрилась.

Я був інший. Тихий. Маломовний. Задуманий. Наляканий. Я не пив. Читав. Прокидався вночі й читав. До вечора.

Чи ти знаєш, що книжки можуть бути як пов'язка або гіпс?

Батько звик до моєї мовчанки. Приходив до мене в кімнату і си­дів зі мною. Нічого не говорив, просто сидів. Радів.

Одного дня задзвонив дзвінок у двері. За дверима нікого не було. На килимку лежав пакунок у сірому папері, перев'язаний рожевою Гумкою. Батько приніс це мені до кімнати. Я розпаку­вав. Дві мої залікові книжки були обгорнуті білим листком паперу. Рішенням деканів обох вузів мені повернено права студента. Так просто. Без жодного пояснення.

Я підійшов до вікна. Підпираючись палкою, вулицею йшов ба­тько Наталії. Він не озирнувся. На паркінгу біля пекарні сів у чорну волгу і поїхав.

У жовтні знову було так, як колись. Тільки не було Наталії. Тобто вона була, лиш не могла прийти. Так я собі це прийняв. Я прийняв, що вона просто не може бути зі мною. Але взагалі вона є. Здавало­ся, що я забував про це і часом її виглядав. Особливо після екзаме­нів. Я виходив з аудиторії і роздивлявся за нею. Така звичка. Я хотів, щоб вона мене притулила до себе. Вона ж це завжди робила.

До їдальні я не ходив. Був лише раз. Зразу ж у жовтні. Через два тижні після початку навчального року. Дали таку саму зупу. У мене стався напад астми.

Знаєш, астматики завжди мусять кудись вийти, коли мають свій напад? Навіть якщо там, куди вони виходять, є менше повіт­ря, вони все одно мусять вийти. Такий синдром погоні за киснем. Парадоксальний, бо ж сама втеча і біг відбирають кисень.

Навіть у тюрмах в'язням-асгматикам дозволено під час нападу вийти з камери. Часом навіть до меншої камери і без вікон. Але

й це впливає Бо це лише синдром і лише в мозку, а не в легенях і бронхах.
Я вийшов тільки на хвилину. Повернувся. Я нічого не з'їв, лише пересидів до кінця обіду перед тим віконцем, де видають перше. Я судомно тримався поверхні столу, але не втік. Кухарки, дивлячись на мене, підсміювались. Це була моя перша справжня перемога над страхом. Той психотерапевт у лікарні вар'ятів за Вроцлавом був правий. Лише конфронтація з фобією є методом на фобію. Це діє Подібно до принципу вакцини. Вакцинувати собі підсвідомість.

Формально на навчанні я втратив один повний рік. В обох на­вчальних закладах. Ще недавно мені це було зовсім байдуже. Без­змістовне. Абсурдно неважливе. Проте тепер ні. Навчання стало усім моїм життям. Заглушувало або заспокоювало демонів. Так гарно заповнювало час! Я не міг здобути нічого більш результа­тивного, ніж одночасне навчання на двох спеціальностях.

Мені здавалося, що коли дозволю «їм» - я справді не знав дос­теменно, хто такі ті «вони» - відібрати в себе цей рік, то це так, ніби вдруге дав висміяти і обплювати себе при всіх рештками бул­ки з помідором тому звироднілому, обслиненому касирові з банку, від якого тхне на кілометр дурістю.

Я не дав. У грудні в обох вузах мені дозволили індивідуальний графік. Наприкінці вересня наступного року я здав останній «хвіст» у політехнічному інституті.

У той день на Наталиній могилі лежали каштани. Наталія дуже любила каштани. Зранку їх напевно там поклала її мати. Я при­йшов сказати їй про екзамен. Наталія дуже пишалася б мною. Вона завжди мною пишалась.

Вказівні пальці обох рук двічі під ключицю, потім двічі до спів­розмовника. «Я кохаю Тебе».

Це так просто...

Я куб
RS. Дуже бережи себе.

— Чи ви б могли на хвилину встати з-за столу? Лише на хвилину. Я б хотіла там швидко поприбирати, — почув він жіночий голос за собою.

Перестрашений, він раптово озирнувся. Молода приби­ральниця стояла за кріслом, на якому він сидів, коли писав цей e-mail. Сидячи плечима до дверей, він не почув, як вона увійшла. Туркеня в хустці на голові, яка працювала тут на

заміні декілька днів. Вона стояла з трубою порохотяга в до­лоні і усміхалася. Подивилася на нього і відразу ж відійшла до вхідних дверей.

—  Я вибачаюсь. Я дуже вибачаюсь — повторювала вона швидко схвильованим голосом. — Я думала, що в такий час у бюрі нікого немає. Я завжди стукаю. То я приберу завтра. Це ж не таке нагальне. Працюйте собі спокійно. І зачиняючи двері, додала:

—  І не треба плакати. Усе буде добре. Він підійшов до книжкової полиці біля вікна. Відкрив кватирку. До кімнати вдерся галас автостради, що заспо­коював ритмічністю. Взяв книжку, яку купив місяць тому і яка чекала своєї черги на горі високого стосу інших кни­жок: «обов’язково прочитати».

Вирішив не повертатись додому. Він не хотів нині пуст­ки помешкання. Тут він принаймні має Інтернет. Відчув, що сьогодні хоче залишитися біля Інтернету. Відчув, що сумує за нею і хотів би, щоб уже^був ранок наступного дня.

«Читання завжди допомагає перечекати», — подумав він.

Уперше він хотів перечекати ніч. Щоб зустріти її. Яко­мога швидше.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

Схожі:

Національний книжковий проект 2010
В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464...

Книга друга X. Муракамі «1Q84. Кн. 2»
«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще...

Правила призначення трансфузій компонентів крові в лікувальних закладах...
Затверджені наказом уоз ода від 04. 05. 11 №352 та рішенням Комітету з трансфузійної медицини від 11. 06. 10, прот. №1

Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет...
Головного управління освіти І науки Харківської обласної державної адміністрації від 25. 04. 2012 №241, зареєстрованим у Головному...

Мета Конкурси «Intel-Техно Україна»
Конкурси «Intel-Техно Україна» та «Intel-Еко Україна» є національним етапом Міжнародного конкурсу Intel isef, який проводиться серед...

Каналізація зовнішні мережі та споруди основні положення проектування дбн в 5-75: 2013

Україна русько-лозівський навчально-виховний комплекс
Головному управлінні юстиції у Харківській області 14. 06. 2012 за №42/1405, з метою створення належних умов для виявлення й підтримки...

Водопостачання зовнішні мережі та споруди основні положення проектування
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України

Зовнішні мережі та споруди Газопостачання дбн в 5-20-2001
«Укрндішжпроект» ( Бабенко Т. П., Булгаков Г. М., Власюк А. В., Жидовецький Б. В., Ніколов О. М., Радченко B. C., Сопов В. В., Станкевич...

О. О. Скрипник Інститут проблем природокористування та екології нан україни, Дніпропетровськ
Розробка наукових основ технологій біогеодиверсифікації порушених гірничими роботами земель для розбудови екологічної мережі *



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

h.lekciya.com.ua
Головна сторінка